134 доби між життям і смертю провів у зоні бойових дій АТО 45-річний прапорщик Євгеній Сивак

 

Кожен день війни може стати останнім... Хоча уродженець звичайнісінького подільського села Кущинець ніколи й на думці не мав, що доведеться йому воювати, що колись для нього обірветься мирне життя, як і для сотень, тисяч ровесників. Готується до несення служби в АТО і його старший брат — 47-річний Станіслав.

Народився у родині споконвічних хліборобів, закінчив школу з відзнакою, захоплювався, як і багато хлопців, технікою. Відтак далі продовжив навчання у Вінницькому технікумі електронних приладів, вивчився на техніка-технолога. А далі знову ж таки, як усі хлопці, пішов на армійську службу. Була вона в радість, пишався Євгеній, що випало служити в елітних військах спецзв’язку. Два роки забезпечував цей зв’язок найвищому командуванню Збройних Сил тодішнього СРСР, маршалам і генералам, самому президенту Радянського Союзу М. Горбачову. Цікава й гарна, згадує Сивак, була державна дача у того: три щільні кільця суперсучасної спеціальної охорони, повз пильне око якої, здавалося, жодна птаха не пролетить, ані миша не прошмигне... Було що розказати батькам та іншій рідні після повернення з армії додому. Ще тоді, ніби в раю, жили і відпочивали слуги народу. Тому досі не вірить керівникам-брехунцям, сучасним вождям... Надивився, пережив, напрацювався. Спершу на гайсинському заводі «Бета», що працював і на «оборонку». Коли ж почався розпад, загальна криза в СРСР, економічний і політичний хаос, безробіття і безгрошів’я — вирішив йти на контрактну службу в армію, де ще була хоч якась стабільність. Зокрема, в Гайсинській військовій частині зв’язку А-0707, закінчив школу прапорщиків. Та невдовзі і в армії почалися перебої із грошовим забезпеченням: по три місяці зарплати не отримували. Євгеній вже був одружений, двох доньок виховували з дружиною Інною. І подався він шукати високих заробітків за кордоном, до Словаччини, Чехії, де робив будівельником, столяром. Там йому подобалося все: склав іспити на знання чеської мови, розпочав оформляти документи для отримання постійного громадянства... Та, зваживши всі обставини, передумав: повернувся до Гайсина в 2010 році. Ніби відчував, що треба бути в сім’ї: раптово захворіла старша донька. Дев’ять місяців лікували її в обласному онкодиспансері. Батько постійно був поруч і досі завдячує усім гайсинчанам за матеріальну допомогу й поміч у порятунку дитини від страшної хвороби. Зараз вона студентка ІІІ курсу Вінницького педагогічного університету.


Не встиг передихнути, відпочити — чергова тривожна проблема. В березні 2014 року потрапив у першу мобілізаційну хвилю. Коли пройшов короткотермінову перепідготовку, направили в Ніжин, в інженерно-технічний батальйон. Невдовзі чергова переміна — отримав призначення командиром взводу матеріального забезпечення. У листопаді 2014 року приступив до виконання нових складних і небезпечних обов’язків у містечку Новоайдар Луганської області. Разом з іншими приїхав на порожнє, непідготовлене місце — розмістили в приміщенні колишньої птахофабрики. Касок, бронежилетів не отримали — видали лише через півтора місяця, і то лише 50 штук на 300 військових. Навіть води бракувало, щоб їсти зварити, помитися. Скільки не воював Сивак у зоні АТО — медичної служби аніякої взагалі не було... Вдарили морози — до 27 градусів, швиденько поставили палатки з «буржуйками». Але насамперед викопали бліндажі, бо бойовики перші три тижні постійно обстрілювали з усіх видів зброї.


— Страшно було! — зізнається Євгеній Іванович. — Та на війні до всього поступово звикаєш, аби вижити. Лікувалися самотужки, телефонували додому — по мобільних отримували консультації, добре, якщо в когось серед родичів були медики... Тоді застудилися всі: постійний кашель, температура, нежить, один солдат навіть пальці відморозив. А воювати треба... До всього цього, місцеве населення до нас дуже вороже ставилося: «Приехали наших ребят убивать!» Ми ж доводили своє: «Ні — боронити незалежність, територіальну цілісність, державність України від ворога, окупантів, найманців».
— Найбільше виручили тоді гайсинські волонтери на чолі з Людмилою Менюк та Віктором Скрипником: двома «бусами» привезли нам теплий одяг, зимове взуття, продукти, — продовжує розповідати Євгеній Іванович. — І відтоді через кожні два тижні приїздив на передову неоголошеної війни волонтерський рятівний мікроавтобус. Привозили, попри небезпеку і ризик, все нами замовлене та вкрай необхідне. Величезне сердечне спасибі цим мужнім, доброзичливим людям!


Загалом із Сиваком тоді воювало 19 чоловік із Вінницької області. Зокрема, з нашого Гайсинського району — Денис Муха, Валерій Каламакін із Гайсина, Олексій Козачук із Зятківців, Сергій Давидюк із Грузького, Володимир Грабовий із Носовців. Разом усі вони й демобілізувались, живими і неушкодженими повернулися з війни. «Більшого щастя й не треба», — каже задоволено Є. І. Сивак. Та додає, що українців нікому не здолати. Вірить, в АТО разом із бойовими побратимами довів, що перемога буде тільки за нами! Тому продовжує нині службу в райвійськкоматі, добрий приклад подає молодшим захисникам Вітчизни.

Гайсин
Вінницької області.

 

Євгеній Сивак (другий праворуч) із бойовими побратимами.

 


Фото надане автором.