Готується законопроект
Розглянувши нещодавно два законопроекти, які стосуються запровадження контрактної форми роботи в галузі культури (урядовий та альтернативний, поданий низкою народних депутатів від Блоку Петра Порошенка, «Батьківщини» та «Самопомочі»), парламентарії проголосували за повернення документів у профільний комітет для доопрацювання. Однак настрій, який панував у сесійній залі під час обговорення, дає всі підстави сподіватися на результативне голосування в подальшому, адже зміни ці необхідні, наголошували народні депутати.
Представляючи урядовий проект змін, міністр культури В’ячеслав Кириленко наголосив, що мета цієї законодавчої ініціативи продиктована численними пропозиціями та вимогами громадськості щодо запровадження конкурсного підходу для призначення керівництва всіх закладів культури. За його словами, робоча група, яку очолював народний артист, художній керівник Національного театру імені Франка Станіслав Мойсеєв, особливу увагу приділила розділам, які стосуються контракту для художнього артистичного персоналу.
Позбутися стагнації
Передусім йдеться про державні підприємства, адже, за словами урядовця, в установах обласного рівня й досі є керівники, які за безстроковими трудовими договорами займають посади по 20—25 років. Тож запровадження конкурсного відбору насамперед спрямоване на боротьбу із застоєм та консерватизмом у галузі. А для того, щоб зняти соціальне напруження, яке може виникнути внаслідок реалізації цих підходів, перехідними положеннями законопроекту передбачається надання автоматичного контракту терміном до трьох років усім, хто вже працює.
На думку Ірини Подоляк, яка представляла депутатський варіант змін, поданий Кабміном документ лише закріплює стагнацію, що нині панує в установах культури. «За сім місяців, що ми працюємо, це перший законопроект, який стосується культури», — зауважила вона та наголосила, що в альтернативному документі значно ширше прописано процедури конкурсного відбору та принципи формування конкурсних комісій. А контракти з керівниками установ культури, які десятиліттями їх очолюють і не дають можливості розвиватися, передбачається переглянути на конкурсних засадах.
Обидва законопроекти отримали зауваження й від науково-експертного управління. Приміром, на думку експертів, в урядовому документі «некоректні з юридичної точки зору формулювання», а деяким положенням бракує правової визначеності, що словосполучення «засновник закладу культури» потребує додаткового роз’яснення тощо. Стосовно законопроекту, поданого народними депутатами, фахівці науково-експертного управління звертають увагу на те, що чимало його положень не мають правового навантаження, а пропозиція про необхідність проведення в усіх випадках конкурсного відбору вбачається досить вразливою з огляду на її заформалізованість та громіздкість без гарантій результативного відбору кандидатури.
У пошуках золотої середини
Комітет Верховної Ради з питань культури і духовності рекомендував парламенту взяти за основу законопроект Кабміну. Його голова, народний депутат Микола Княжицький, аргументуючи це рішення, зазначив: «Переваги урядового закону в тому, що він дає дві речі — на конкурсах призначати виконавців і творчих працівників закладів культури для того, щоб 80-річна Джульєтта не співала в опері через неможливість її змінити, і точно так само на конкурсах призначати керівників цих закладів».
А серед основних недоліків депутатського проекту він назвав те, що конкурсну комісію згідно з ним, мають формувати Президент та Верховна Рада за участю комітету. «По-перше, це антиконституційно, — вважає Микола Княжицький, — бо немає у глави держави повноважень призначати головних режисерів театрів, і, по-друге — це абсурдно, бо ми не можемо віддавати такі повноваження ані собі, ані Президенту, ані комусь іншому». Тепер, після рішення парламенту відправити обидва законопроекти на доопрацювання, комітет має взяти з них найкращі положення та об’єднати в один документ. Та чи вдасться знайти цю золоту середину, поки що спрогнозувати важко.
Актор театру Денис Жупник, наприклад, висловив своє неоднозначне ставлення до запропонованих перспектив. «З одного боку, як молодий актор, я це приймаю і розумію, — констатує він. — А з другого — мені справді шкода літніх людей, для яких не знайдеться ролей». Адже, за словами актора, «вікових» ролей нині вкрай мало, тож у середньостатистичному штаті театру знайдеться зо два десятки гарних акторів поважного віку, для яких просто немає роботи. Вони раз на місяць отримують зарплату і ходять на збори — от і все. Та й із власної практики Д. Жупник доходить висновку, що в сучасних виставах переважає драматургія для «молодняка» — літнім там нічого робити. «Ці люди, часто з поважними званнями, хочуть працювати, просять ролі, але їх просто немає», — каже він та водночас визнає, що чимало є й тих, хто, потрапивши на якусь одну роль, далі просто продовжує числитися в театрі, втрачаючи кваліфікацію. Гарна сторона запропонованих змін, на думку молодого актора, в тому, що вони змусять працівників підтримувати форму. Це світова практика, каже він, та додає, що американські театри, до слова, мають тільки контракти. Але тоді державі треба подбати про старших акторів та надати їм якісь гарантії. Не можна просто викинути людей на вулицю. А от можливість призначати керівників на конкурсній основі тільки поліпшить ситуацію, якщо добре обміркувати вимоги до кожної з посад. Адже директор театру, приміром, відповідає здебільшого за комунальну частину і вирішення технічних питань, а художній керівник дбає про постановки, репертуар, гастролі тощо.
Тож, схоже, поки що запитань більше, ніж відповідей. Та щоб вітчизняні театри зажили новим життям, цей гордіїв вузол якось треба розрубати. Бо, як зазначила під час обговорення цього законопроекту народний депутат Альона Шкрум, «питання культурної політики — це вже не тільки питання культури, а й інформаційної та національної безпеки нашої держави».
