Свято для дітей і задоволення для дорослих улаштували в селі Дібрівка Миргородського району дончанка Анастасія Богач і її підопічні — рисаки. Коней жінці вдалося вивезти з Донецької області в лютому минулого року під акомпанемент нестихаючої канонади.

 

 

28-річна Анастасія разом із чоловіком Олександром до початку бойових дій жила в Красногорівці, що за 20 км від Донецька. Справою їхнього життя були коні й кінноспортивний клуб «Анаклія».


Після захоплення міст і початку бойових дій подружжю і коням терміново довелося шукати притулку в мирній частині України.


— Коли вже щосили почали обстрілювати наше місто з різних боків, потрібно було шукати місце, де могли б розмістити наших коней, — згадує Настя. — Але мало хто погоджувався. Ми телефонували, просилися, однак умови виставлялися доволі суворі. Приміром, за простій одного коня просили дві тисячі гривень на місяць, а в мене їх 15! Ми б не змогли платити такі гроші. Їх просто не було.


Коли Анастасія ділилася проблемою зі знайомими, дехто навіть пропонував «пустити коней на м’ясо». Такий варіант Настя категорично відхилила.


У цей час у Красногорівці обстріли зруйнували центральне водопостачання, носили воду вручну. Плюс неможливість заготовити корми, і найстрашніше, що коні теж дуже переживали нестихаючі звуки пострілів. У них від страху почалися шлункові кольки й конвульсії.


Але вихід, на щастя, знайшовся. Відгукнувся керівник Дібрівського кінного заводу Миргородського району на Полтавщині Микола Васильович Радченко. Він просто сказав: «Приїжджайте. Допоможемо».


За словами Миколи Васильовича, такого тренера, як Настя, давно не вистачало в цих краях. «Вона чудовий фахівець із конкуру (верхова їзда з перешкодами). Крім того, відмінний педагог і психолог».


Переїзд Настя неохоче згадує. Він був досить непростий. Знадобилося кілька КамАЗів. Щоб оплатити дорогу, довелося продати двох чистокровних рисаків.


На Полтавщину вдалося вивезти десять дорослих тварин і трьох нещодавно народжених лошат.


Нині подружжя і тварини цілком освоїлися в Дібровці. За словами Миколи Васильовича, життя пожвавилося на кінному заводі із приїздом Насті і її чоловіка Сашка. Почалися активні тренування, свята в селищі, де діти, які зараз вчаться верхової їзди, показують свою майстерність. З’їжджаються на тренування не тільки з навколишніх міст, а навіть і з Києва.


— Ми займалися цим спортом ще в Красногорівці протягом кількох років тричі на тиждень, а то й частіше їздили з Донецька, де мешкали, туди на тренування, — розповідає дончанка Олена. — Моя 14-річна донька Настя настільки любить цей спорт, коней, що в нас уся квартира обклеєна зображеннями рисаків.


Уже майже рік, як ця родина переїхала до Києва, де в чоловіка з’явилася робота. А Олена з дочкою винаймають будиночок у Дібровці й тренуються щодня.


— Зараз канікули, і ми можемо проводити у стайні цілі дні, з ранку до вечора. Донька не тільки тренується, а й допомагає доглядати за конячками. Але тренування ми не залишили, навіть коли вчилися в Києві в школі.

Кожні вихідні приїжджали сюди й займалися, — із захопленням розповідає Олена.


А 13-річна Ярослава Грабовська разом із мамою теж змушені були виїхати з рідної Горлівки до Миргорода. Випадково дізналися про існування кінного клубу й стали займатися.


За словами тренера Анастасії Богач, хочеться залучити більше дітей, щоб вони не по вулицях безцільно гуляли, а займалися справою, відчували відповідальність, та й просто полюбили цих сильних і шляхетних тварин.


— Як складається життя переселенців на новому місці? — запитую Анастасію.


— У нас усе чудово, швидше б забути всі ті жахи, що ми пережили й бачили на власні очі, — відрізає Настя.


І вже м’якіше додає: їм тут усе подобається, і люди, і нове житло, і новий колектив, а особливо кінний завод з його більш як столітньою історією.

Фото автора.