Чи можемо ми назвати нашу війну громадянською? Ні і ще раз ні! Всі пам’ятають колони автобусів у Донецьку й Харкові, заповнені нібито українськими повстанцями для картинки раша tv. Тоді, у березні й квітні 2014 року, бандитів наймали у Ростовській області й привозили на донецькі, луганські та харківські антимайдани. І вони заводили натовп, по-звірячому били людей з українськими прапорами. Театральні бородаті «бабаї» та «зелені потвори» через «поребрик» захоплювали райвідділки міліції у Слов’янську і Краматорську. А деякі «авторитетні пацани», «мери» й «губернатори» стояли на міських площах під російськими стягами і кричали: «Услышьте Донбасс!»
Багато з тих, хто їх послухав, уже на тому світі, і їм усе одно. От тільки «авторитетні пацани» продовжують свою чорну справу, а деякі «мери» справно їздять на суд. А донецькі високі міліцейські чини, що розпалювали вогонь війни, проводять вільний час у Києві в шикарних спорт-центрах і кажуть, що вони не винуваті.
Чи можемо ми назвати цю війну братовбивчою? На жаль, так. Доводилося зустрічати на війні українських офіцерів, росіян за національністю, батьки, сестри, брати яких живуть у Росії. Та й серед російських офіцерів багато українців, котрі ще за радянських часів навчались у військових училищах Радянського Союзу, — у них теж є родичі на Батьківщині.
І хоч би як вправлялись у красномовстві російські політики, придворні економічні й історичні аналітики, весь світ знає — братовбивчу війну розв’язав один чоловік — Путін. На його руках кров тисяч убитих та сирітські й материнські сльози жителів Львова, Києва, Донецька, Ростова, Мурманська і Якутська.
...Літнє сонце сходить о четвертій. На передовій не чутно півнів. Передвіщають появу на горизонті криваво-червоної кулі у селі Золотому черги таких само яскраво-червоних трасерів з того боку. Передова — це не абстрактне поняття, це перша лінія оборони з окопами, бліндажами, згорілим танком, біля якого бійці встановили пам’ятний хрест. Далі — нейтральна смуга — лука з різнотрав’ям. На ній переливаються у росянистому вранішньому блиску дивовижні квіти. Корів селяни там уже не пасуть. Вночі там ходять диверсійно-розвідувальні групи противника, й наші бійці, не стуляючи очей, спостерігають у тепловізорі чорно-біле видиво лук: чи не проскочать там білі рухомі фігури — чужі (на знімку).
Сьогодні серед інших бійців 1-го батальйону 54-ї бригади несуть тут службу двоє друзів — сержант «Дід», якому 50 років, та сержант «Пастух» — йому 41. Обоє мобілізовані у серпні 2014-го, із січня 2015-го — на війні.
Розвиднілось... По небу повзе червоне колесо... Хлопці п’ють каву. Фронтова кава на передовій — особлива. Її заварюють у закіптюженій металевій кружці, крупно змелені зерна заповнюють майже третину «філіжанки», кава гірка й міцна, замість цукру — вприкуску цигарка теж із міцним тютюном. У цьому процесі відчувається вселенська довершеність. Ще одна ніч війни минула, всі живі й здорові.
«Пастух» родом із села Куковичі Менського району Чернігівської області. До війни працював у фермерському господарстві, за звичкою каже: «У колгоспі різноробом». У нього росте двоє синів — 12 і 9 років.
У «Діда» теж двоє синів — 33 і 29 років. Чоловік, затягуючись цигаркою, каже: «Я так собі думаю, що війна буде, поки у мене і внуки не виростуть». П’ятдесятирічний солдат народився в Росії, в Сєверодвінську на березі Білого моря. Строкову службу відбув моряком на підводному човні. Як виповнилось 35, переїхав в Україну, у Вінницькій області одружився — там і живе. А в Сєверодвінську залишились рідні. Мама з Росії телефоном запитує свого сина, українського солдата «Діда»:
— Ти що, синку, воюєш?
— Воюю...
— Так у нас тут по телевізору кажуть, що нема там у вас війни...
Згорілий танк, біля якого бійці встановили пам’ятний хрест. Далі — нейтральна смуга — лука з різнотрав’ям.
Бійці 1-го батальйону 54-ї бригади, двоє друзів — сержант «Пастух» (ліворуч), якому 41 рік, та сержант «Дід», якому 50 .
Напрямок, звідки прийшла війна.
Фото автора.
