Олександр Васильович Роженко, 1970 року народження, ще має дослужити по мобілізації півтора місяця, хоча й хворіє. А от його син Дмитро (на знімку), котрий з 23 квітня по 19 липня минулого року брав участь у антитерористичній операції в Донецькій та Луганській областях, після поранення й тривалого лікування нарешті знову повернувся додому, в рідне село Зятківці. Але війна його ще не відпускає — тепер переживає за батька і постійно спілкується із бойовими побратимами з Гайсинського та інших районів Вінниччини, з якими випало пройти через смертельні страхіття, нелюдські випробування в АТО. Хіба можна забути ці п’ять пекельних місяців?!
Дмитро пам’ятає все, до найменших дрібниць. Саме на його день народження, 16 березня 2014 року, надійшла команда про виїзд на навчання на відомий військовий полігон «Широкий лан» у Миколаївській області.
Закінчивши Вінницьке залізничне професійно-технічне училище й здобувши спеціальність помічника машиніста тепловоза, молодший 18-річний Роженко на той час служив за контрактом у Житомирі водієм БТРа. Насправді ж ніхто з воїнів навіть не здогадувався, що їхня колона, здійснюючи дивні маневри (пізніше пояснили офіцери — щоб збити ворожу розвідку з пантелику) різними населеними пунктами, на початку квітня прибула... у село Партизани Донецької області, в зону АТО. І одразу перша жертва — під час раптового ворожого обстрілу загинув земляк із села Рахнівка Гайсинського району Петро Коваленко. Він відкрив, пішовши ззамолоду із життя першим із вінничан, гіркий, страшний рахунок загиблих у нашій області.
Дмитру боляче й тяжко згадувати, розповідати про перший бій за блокпост при в’їзді у місто Слов’янськ. Півтори години тривав він, блокпост охороняли 14 окупантів, серед них місцеві жителі, російські солдати, терористи, чеченські найманці. Зрештою, всі вони у паніці розбіглись, кількох взяли у полон. Тоді Дмитру зовсім не страшно було, а от останні бої за Краматорськ, Артемівськ, Лисичанськ пережив з острахом. Бо втрати щораз зростали, командир роти старший лейтенант Максим Савченко (родом з міста Суми) загинув на очах, було багато поранених. Його штурмова рота добре знана, авторитетна і шанована в зоні АТО. Через великі втрати щотижня рота поповнювалася новими солдатами. Дмитро особисто кількох тяжкопоранених бійців витягував з БТРа. Техніка не витримувала, люки відривалися, гальма відмовляли, кулемет виходив з ладу...
19 липня 2014 року солдат Дмитро Роженко, як записано в офіційних документах, отримав вогнепальні наскрізні кульові поранення верхньої третини правого стегна та середньої третини лівої гомілки під час чергового бою. Тоді ж повністю відірвало руку ще одному члену екіпажа Владиславу Кузнєцову із Жмеринки. Двома КрАЗами разом з іншими пораненими Роженка за чотири години (!) довезли у перший медичний пункт. Далі, через півтори години перебування тут, надавши першу медичну допомогу, його відправили гелікоптером до Харкова, де у переповненому шпиталі зробили першу операцію. Після цього спецлітаком переправили Дмитра у Вінницький військово-медичний клінічний центр Міністерства оборони України. Вже тут провели другу операцію та кваліфіковане лікування. І повідомили вирок військово-лікарської комісії: до подальшої служби не спроможний і не підлягає. Відвоювався, невдовзі мають визначитися із призначенням групи інвалідності...
Не полишає учасника бойових дій у зоні АТО рядового Дмитра Роженка горезвісний воєнний синдром. Не спиться ночами, болять рани, ноги. Взагалі боляче ходити. Болить і те, що не може знайти постійну роботу. Перебивається випадковими заробітками, при цьому добровільно й безплатно допомагає односельчанам будувати церкву у селі. Має, до всього, тепер нове хобі — риболовлю. Та велику оптимістичну надію й упевненість — війна обов’язково невдовзі має закінчитися нашою вистражданою перемогою.
Зятківці
Гайсинського району
Вінницької області.
Фото надане Дмитром Роженком.
