Убитих російських солдатів — бурятів, чеченців, росіян... — продовжують повертати до своїх матерів і дружин ганебним вантажем-200. Із чужої країни. З гібридної війни системи під назвою «руській мір» із братнім народом. Війни кремля, який перебуває поза людськими законами і світового співтовариства, з незалежною Україною — країною, яка закохала в себе весь світ своїм прагненням до справедливості й волі. І якщо нам важливо цю любов виправдати, проливаючи кров, то для всієї Росії — зберегти імідж цивілізованої країни. І нарешті пробудитися від страшного сну й спробувати зупинити цю війну, нав’язану безумцем путіним. Адже багато росіян серцем з українцями і мріють про Мир і Волю вже давно.

Светомир ЮН (Новосибірськ, студент, активіст):
— Одна з останніх літніх ночей. За вікном втомлений Новосибірськ спить мирним сном, відпочиваючи після важкого дня. І в цей само час комусь зараз не до сну. Тому що в його місті свистять кулі й розриваються снаряди. І кожен із цих снарядів віддається тут, за тисячі кілометрів, пульсуючим болем. Болем від того, що не в моїх силах зупинити прилітаючу смерть. Болем від того, що життя тисяч людей уже обірвалися в божевільній, безглуздій війні. Вони були такими само, як ми. Ще півроку, рік тому вони працювали й відпочивали. Раділи й засмучувалися. Кохали. Вони мали таке саме право жити далі, як і ми. Але я залишився жити. А вони загинули. І люди навколо, до міста яких, за чиїмсь задумом, а може, з простої випадковості, не прийшла війна, продовжують жити, немов нічого не відбувається. Не усвідомлюючи цінності кожної секунди життя без війни. Не замислюючись про крихкість своїх життів. Не замислюватися взагалі завжди простіше. Боляче не тільки від кожного пострілу. Боляче від кожної фрази, кожного слова, просоченого ненавистю. Хоч би з якого боку воно виходило. Боляче від нерозуміння, як два близькі народи, долі яких нерозривно переплетені між собою, виявилися доведеними до готовності ненавидіти і вбивати. Ненавидіти своїх друзів і родичів. Убивати таких самих, як вони. Тільки тому, що вони опинилися з іншого боку кордону. Тому, що вони думають по-іншому. Боляче від того, що громадяни моєї країни беруть участь у війні та вбивствах на чужій території. Вбивствах людей, які їм нічим не нашкодили. Не приходили на їхню землю, не робили ніяких злочинів. А просто захотіли жити інакше. У СВОЇЙ країні. Боляче від того, що матері (!!!) охоче відпускають своїх дітей на війну із братнім народом. Боляче від розуміння, що жорстокість, підлість, нелюдськість і цинізм стали невід’ємними складовими політики держави, в кордонах якої мені призначено жити й за дії якої несу відповідальність. Боляче від усвідомлення, в яку безпросвітну безодню неправди, божевілля й озлобленості з кожним днем дедалі більше втягується суспільство, частиною якого я є. Боляче від того, наскільки низько в очах більшості моїх співгромадян зведено значимість таких очевидних, загальнолюдських, традиційних, як нині прийнято казати, цінностей, як стан миру, і людське життя. Боляче від того, що ідею виступити за мир готові підтримати в моєму місті незначна кількість людей. Які приречені отримати у відповідь десятки, сотні прокльонів, образ і погроз. За те, що вони не змогли спокійно дивитися на жорстокість і несправедливість. На безглузду загибель людей. Не змогли промовчати. Боляче розуміти, що люди, покликання яких — жити у мирі, працювати, веселитися, облаштовувати свою землю, ростити дітей, вчаться ненавидіти, воювати, вбивати. Ми винні у цьому. Я винен у цьому. І ця провина невідступно переслідуватиме людей, що живуть у моїй країні. Тих, у кому ще живе совість.
Костянтин КУОРТТІ (Санкт-Петербург, ріелтер):
— Про війну двох думок бути не може: кремль повинен її припинити. Те, що він не зважується на відкриту фазу, свідчить про його інстинкт само-збереження. Однак, якщо висловлюватися шаховою мовою, гарних ходів у кремля немає, і він обирає найменш форсовані варіанти. Позиція України складна. Однак її правителям, і тим паче суспільству, не треба винаходити щось неможливе, щось, що перевершує випробуваний шлях демократичних держав. Тому правота й моральна перевага людей, котрі підтримують українську незалежність, я впевнений, будуть дедалі очевидніші навіть любителям телевізора з Росії. Слава Україні!
Олена ЗАХАРОВА (Москва, активістка):
— На підтримку України ми виходимо на дозволені й недозволені пікети, марші та акції вже півтора року, з 15.03.2014, тоді на Марш миру прийшли понад 50 000 людей. В одиночних пікетах ми стоїмо на Манежній площі щосуботи з 16-ї до 18-ї по черзі. Населення (народом сьогодні росіян назвати не можу) ставиться особливо агресивно до плакатів за Надію Савченко (чотири вже порвали) і до плаката «Маріуполь — це Україна!» (у ВВС забрали).
Мені боляче й соромно за Росію. Я розумію, що особисто винна в тому, що пізно опам’яталася, треба було виходити давним-давно. Просити пробачення в українців не маю права, таке не пробачають, можу тільки молитися за життя і здоров’я Героїв і за Перемогу України. Коли потрапляємо із друзями в автозак та у ВВС, завжди співаємо Гімн України.
Поки Надю судили в Москві, ми ходили в суд. Є багато відео та фотографій із наших акцій. Нещодавно записували привітання із Днем незалежності біля Вашого Посольства, передали квіти і лист. Я вже вільно читаю по-українськи, багато друзів з’явилося з України. Ми живемо болем за вас і надією — адже нічого сьогодні важливішого немає.
Данило НОНЕВИЧ (Псков, вільний художник):
— Не можу мовчати. Читаю російську пресу й мене не полишає відчуття якогось колективного божевілля, що охопило багатьох росіян і «журналістів» у тому числі. Змі немов змагаються між собою в умінні й бажанні сильніше образити й оббрехати українців та їхню країну. Нам уже не раз пропонувалося ненавидіти чеченців і таджиків, прибалтів і грузинів, євреїв та «всяких, що понаїхали», про американців уже й не кажу. І от знову: у вороги нам призначено найближчий (якщо не сказати братній) народ. 
Разом з українцями багато хто з нас пережив усі біди XX століття: війни, техногенні катастрофи, розвал «найкращої країни», яку предки українців, як і всі інші, хоробро захищали від гітлерівців. Проте російський президент набрався «хоробрості» нагло заявити на весь світ що «ми й без українців виграли б цю війну!». Ми — це хто? РФ до тієї війни взагалі не має жодного стосунку! Проте «посилання» було почуто, і лояльні змі кинулися відпрацьовувати «нелегкий патріотичний хліб». Одні тільки заголовки їх статей чого варті! Немов скопійовані зі сторінок «головної газети» срср часів сталінщини, вони бризкають отрутною слиною ненависті: «Киев готовит резервации», «Страна имени Бандеры», «Загоняли иголки под ногти», «Геноцид по Киевски» («российская газета»), «Жестокость не знает границ», «Ненависть к россии идет от последователей Бандеры», «Убитые взывают к ответу» («АиФ»), «Как нам не стать Украиной» (МК), «Прольём кровь дорого», «Из Львова с нелюбовью, или Как воспитать украинца» («Стерх-Луки»)... Неправда й наклеп сьогодні стали причиною гуркітливого падіння колишніх кумирів (у кого вони були). Ось у газеті (1,5-мільйонний тираж) «АиФ» поділився думками співак партій і влади Й. Кобзон: «В України ніколи не було своєї культури! Усе, що вона нині має, їй дали росіяни, радянські люди. У Криму люди досі радіють від того, що повернулися в росію, а як їм помстився Київ — він позбавив їх води! Влада Києва творить таке, що не дозволяли собі фашисти!» (Але, дозвольте, якщо Крим — російський, то до чого тут вода з Києва?) Повторюючи за депутатом, обурюється «улюбленець радянських жінок» В. Лановий: «Мені боляче, коли я бачу, що дозволив із собою зробити український народ. Не розумію, чому мовчить українська інтелігенція? Невже вони не помічають смолоскипових свастик і ходів, невже не бачать, що Америка їх цинічно використовує?». «Ну що візьмеш зі старої людини, в якій дотепер жевріє срср? Як Василеві Семеновичу вдається не помічати російських шанувальників гітлера, що крокують маршами в обох наших столицях, і чому його не бентежать ряджені під козаків із нагайками на вулицях наших міст, я не знаю. Натомість знаю, що відверто нацистських і профашистських партій і угруповань у росії понад 100 (!) (за статистикою), тоді як в Україні націоналістичних утворень не набереться й десяток! У росії на центральних каналах виродки (іншого слова не підберу) відкрито закликають іти на Харків і Київ і встановити в Україні владу кремля! Чи це не нацизм? Лановий мовчить про це.
...Любов, дружба і братні відносини — це розкіш, доступна лише по-справжньому інтелігентній людині. Не вірю в те, що більшість населення росії інтелігентне за своєю суттю... Україна стала тим лакмусом, який багатьом виявився не по зубах, більше того, багатьох «розчехлив»... Неприємно дивує факт небажання чути навіть натяки на якесь покаяння... Хіба нам немає в чому каятися? Утім, каються зазвичай праведники, а більшість із нас, як це тепер видно, — великі грішники.

Підготувала Наталя ЯРЕМЕНКО.

Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.