Позивний «Суддя»

Сергій ЯНОВСЬКИЙ.

2 вересня 2015 2258

Керівник районного суду Херсонщини пішов на фронт рядовим

Відсиджуватися за чужими спинами не схотів

На п’ятнадцятому блокпості сектору «М», що біля села Виноградове під Маріуполем, незвичайний позивний «Суддя» у радіоефірі зо два місяці чули і українські вояки, і прикордонники. Дехто знав і того, хто на цей позивний відгукувався, — худорлявого доброзичливого чоловіка-автоматника. Та лише його бойові побратими з херсонського батальйону Національної гвардії України були у курсі, що позивний не на порожньому місці народився. А воїн носить його по праву: адже до служби очолював суд Нововоронцовського району Херсонщини.
У В’ячеслава Каневського було життя звичайного українського юриста. Вступив до Одеської юридичної академії, потім став помічником судді у рідній Нововоронцовці, а п’ять років тому Верховна Рада визнала його гідним суддівства. У районному суді, де працював В’ячеслав Олександрович, служителів Феміди було всього три, і з них він виявився найдосвідченішим, тож у 2013-му обійняв посаду голови суду. Одружився на землячці, виховував двох дітлахів, старшу Діану та молодшого Сашка, і мав у житті два пріоритети — родину та кар’єру. Аж ось на сході гримнуло, полилася кров, і до оселі 35-літнього голови суду принесли мобілізаційну повістку з райвійськкомату.
Чимало земляків В’ячеслава Каневського від тих повісток бігали, наче дідько від свяченої води. А от голова суду, хоча раніше не служив, не мав наміру ні ухилятися, ні прикриватися недоторканністю чи статусом посади — охоче пішов до війська. «У нас містечко маленьке, всі знайомі. І якби земляки дізналися, що я відсиджуюся за спинами фронтовиків, то пальцями тицяли б не тільки на мене, а й на моїх дітей — ганьба була б до смерті. А як зганьбленому судді потім працювати? — каже В’ячеслав Олександрович. — До того ж, я виношу вироки ім’ям України і служу насамперед їй. Якщо всі від ворога втечуть, то й Україну на шматки пороздирають».

Здивував усіх

У херсонському батальйоні НГУ, де новобранець з Нововоронцовки проходив обов’язкову двомісячну підготовку, десь тиждень не відали про те, яку посаду до мобілізації він займав. А коли пройшов такий поголос, щиро зчудувалися. Адже на весь батальйон серед мобілізованих жодного держслужбовця такого рангу не було — максимум служили сільський голова та директор школи. Навіть дехто з свого брата-солдата підходив і запитував: «Для чого тобі це потрібно?»
А призовник тільки ввічливо усміхався. І вчився воювати та виживати з такою ж наполегливістю, з якою раніше вчився у юридичній академії. Нині з табельного АК-74 на сто метрів з п’ятнадцяти куль десять точнісінько у мішень кладе. А для бійця, котрий узяв «калаш» до рук кілька місяців тому — це результат. Тож коли стрілець п’ятої роти батальйону НГУ попросив добровільно направити його у відрядження в АТО, йому не відмовили, визнавши гідним.
— На блокпості моє чергування було з дванадцятої до четвертої години дня і з дванадцятої до четвертої ночі. Під обстріл не потрапляв жодного разу, але вибухи по сусідству чув, і про пересування диверсійно-розвідувальних груп сепаратистів сповіщали. Доводилося затримувати мародерів, але найтяжче було психологічно. З власного досвіду та спілкування я зробив висновок, що десь сорок відсотків мешканців навколишніх сіл нас активно підтримують і стільки ж — вважають ворогами. Нап’ється такий споживач кремлівської пропаганди оковитої задля хоробрості і, проїжджаючи через блокпост, цідить крізь зуби: «Ми вас сюди не кликали». У таких випадках завжди хочеться нагадати: це так само і наша земля, а господаря у гості до своєї ж оселі кликати не випадає. Ще двадцять відсотків обивателів — звичайні пристосуванці, котрим однаково — чи Україна, чи Росія, — розставив крапки над «і» голова суду, котрий взяв до рук автомат. — Однак присмак на душі часом гіркий. У Маріуполі з магазину на моїх очах виходить бабця. Перевантажена клунками, а сама ледь рухається на двох ціпках-підпірках. Я до неї: «Дайте поможу». Вона підводить голову, довго оглядає мою форму і навідріз: «Ні, я сама». Мабуть, «карателя» з російських новин побачила і злякалася.

«Вранці тікав із рідної хати»

У службу В’ячеслав Каневський втягнувся. Проблем із військовим забезпеченням у частині з перших днів служби, каже, не бачив. Одразу видали все — від шкарпеток до зимового одягу, тож за свої кревні бронежилетів та камуфляжу діставати не довелося, та й на харч у солдатській їдальні підстав нарікати нема. Мабуть, важче, коли додому на короткий відпочинок дозволяють з’їздити.
Після відрядження в АТО стрілець отримав відпустку на десять днів і поїхав у рідну Нововоронцовку. А тут потрапив під суворий нагляд: шестирічна донечка як узяла за руку, так усі десять днів не відходила. Сказала, наче відрубала: «Ти від мене більше нікуди не поїдеш». Тому на десятий день довелося рано-вранці тікати з хати крадькома, поки «вартова» не прокинулася. Батько зітхав: «Сину, поки ти вночі на чатах, мати спати не може. Прокинеться й стоїть на ганку, у небо вдивляється».
Стрільцем із суддівським минулим офіцери не натішаться. Майор Сергій Прутяний — заступник командира батальйону, де служить В’ячеслав Каневський, — називає його взірцевим солдатом: старанний, не курить і алкоголем не зловживає, завжди прийде на допомогу. «Після відрядження стрільця забрали до штабу — його практичний досвід юриста виявився незамінним у листуванні з правоохоронними органами, і не тільки», — задоволений заступник комбата. Канцелярської роботи голова райсуду у погонах також не цурається, виконує всі доручення. Та для себе вирішив: якщо наступного разу знову запропонують відрядження на східний фронт — поїде. Хто, як не він?

Херсон.