Мірча Вайпан разом із ще кількома десятками молодих буковинців потрапив в останню хвилю організованого комсомолом набору для освоєння цілинних земель у Казахстані. То був грудень 1961-го. Хлопець міркував, що вже за рік повернеться у рідне село Петрашівку — тоді Глибоцького, а нині Герцаївського району. Але, як кажуть у народі, не так сталося, як гадалося, бо лише цьогоріч Мірча Георгійович остаточно полишив ту далеку землю й оселився в с. Станівці на Глибоччині.
Від тракториста до директора
На відміну від першоцілинників, які у другій половині 1950-х років приїхали у голі степи ледь не з усього тодішнього СРСР, їм поталанило трохи більше. Поселили буковинців у вже готові бараки, до яких навіть була підведена вода, видали грошові аванси, надали роботу в ремонтних майстернях, щоб підготувати техніку до весняної сівби. А треба сказати, що до приїзду у Казахстан Мірча Вайпан після сільської семирічки закінчив профтехучилище та два роки пропрацював причіплювачем у колгоспі.
Сумлінність і кмітливість буковинського юнака були дуже швидко помічені керівництвом тамтешнього радгоспу «Новоішимський» (Цілиноградська область), і невдовзі Мірчу направили на навчання в індустріально-педагогічний технікум. За три роки отримав диплом техніка-механіка, майстра виробничого навчання.
— Саме на той час при господарстві, що мало понад 50 тисяч гектарів орної землі, майже 10 тисяч голів великої рогатої худоби, відкрили філіал одного із профтехучилищ, де готували механізаторів широкого профілю. І мене призначили його очолювати, — розповідає Мірча Георгійович.
Керувати тим навчальним закладом Мірчі Вайпану судилося цілих 23 роки. З часом його трудова біографія поповнилась ще кількома керівними посадами. Змінювались політичні устрої, економічні умови, розпався Радянський Союз, а з ним і колективні господарства у тому ж Казахстані. Колишній радгосп перетворився на агрофірму, а в ній такі досвідчені спеціалісти, як Мірча Георгійович, були вкрай потрібні.
Завжди пишався, що родом з України
Своє трохи запізніле кохання — Валентину — Мірча Вайпан (оженився в 27 років) знайшов саме серед українських дівчат. Батьки тієї чорнобривки були вивезені в Казахстан сталінським режимом як куркулі у роки тотальної колективізації. До слова, батько Мірчі Георгійовича теж зазнав політичних репресій і був примусово переселений у Казахстан.
— Село Новоішимськ, в якому доля вготувала мені понад півстоліття життя, мало багатий національний склад: українці, росіяни, німці, румуни, прибалти, — веде далі М. Г. Вайпан. — Із майже трьох тисяч населення там проживало тільки троє казахів. Але оті національні переплетіння практично жодного разу не призвели до якихось непорозумінь. Водночас нас — вихідців із України — завжди шанували за працьовитість, сумлінність і високий фаховий рівень. І я тим пишався, де б не бував — підкреслював, що я хоч і етнічний румун, але маю родинне коріння в Україні. Вона врешті-решт і покликала мене разом із дружиною назад, на Буковину — нехай і на схилі літ.
Про дітей та онуків спитав у Мірчі Георгійовича вже наприкінці розмови. З’ясувалось, що в нього є двоє синів та дочка, а також шість онуків, котрі проживають нині в Німеччині.
Чернівецька область.
Фото Григорія БЕЗВЕРХНЬОГО.
