200-річчя Кобзаря Харківський національний театр опери та балету відсвяткував репертуарною виставою в постановці диригента Віталія Куценка і режисера Леоніда Куколєва — «Поет». Це постановка ще 2001 року. В сучасних реаліях вистава набула виразного контексту — за триста метрів від театру стоїть знаменитий пам’ятник Шевченкові (роботи скульптора В. Манізера), біля якого вже понад три місяці відбуваються мітинги проукраїнських громадян Харкова.
В основі вистави — сучасна опера Левка Колодуба, що змальовує останню березневу ніч життя Шевченка. Цієї ночі в уяві поета проноситься все життя — його світанок, його перші грози, його здобутки. Герої власних творів наче виринають з імли підсвідомості Кобзаря. У харківському «Поеті» сам Тарас — це розмножений образ. Хлопчика Тараса грає мецо-сопрано Вікторія Стеценко, партію Тараса — молодого солдата співає тенор Євген Гаврись, а Тараса, який передчасно зістарився на солдатчині, — бас Володимир Гращенко. Тараса — філософа, митця — грає заслужений артист України Дмитро Маклюк. Особливу складність його партії становить вокально-декламаційна дуалістичність образу.
Конфлікт поета і держави в опері узагальнено. Колективний портрет його друзів представляє молодь театру, а недругів, гонителів переконливо грають Михайло Олейник та Юрій Кудрявцев (це їхніми голосами співають Імператор, Улан, Офіцер, Городничий, Батько-командир, Інквізитор, жандармський начальник — навмисний прийом, покликаний наголосити на численності проекцій зла, з яким боровся поет).
Серед милих серцю Шевченка муз незабутнє мистецьке враження полишає у постановці Катерина у ювелірному виконанні Тамари Гармаш. Влучно проінтонований вокалісткою музичний образ змушує глядачів плакати. Чудовий взірець мелодійності у сучасній опері являє глибоко драматичний дует Поета та Рєпніної (Тетяна Жукова). 
Поліфонічна музична фактура «Поета» включає у себе і мотиви народної пісні, неокласичний симфонізм, і підсилену динаміками мало не рокову експресивність, що змушує пригадати Dіes іrae. Останню тенденцію ілюструє епізод «Сон», якому акомпанують спалахи вогню і «містична» пластика хору. Вичерпно виразною в театральному сенсі є й сцена «Кайданники», де брязкіт ланцюгів ритмічно вплітається до чоловічого унісону, а над каторжанами — велетенські, на всю сцену, тіні (сценограф та художник по костюмах Надія Швець). Примхливою золотою химерою ввижається поетові Фортуна, що обертає колесо долі (Ольга Барська).
Епічним серпанком слави Шевченка є останній номер вистави — «Заповіт», на тлі проникливо-епічного виконання якого всіма солістами та хором (хормейстер Олексій Черникін) задник величезної сцени театру розчохляється, і півтори тисячам глядачів відкривається велична писана панорама мільйонної аудиторії поета Шевченка. Коли створювалася ця вистава, такий натовп сприймався радше даниною оперній монументальності, але події останніх місяців переконують — то було пророцтво.
Харків.