Вважається, що росіяни ставляться упереджено до української мови. Нічого такого. Журналістський експеримент довів, що вони або не розуміють її взагалі, або ж можуть стати тобі гідним співрозмовником, відповідаючи солов’їною.
Отже, тестування росіян на знання української ми проводили на вулицях Москви, у російському посольстві в Києві, а також у соціальних мережах.
Ранок. Росія. Вокзал. З потягу Ужгород—Москва висипають люди. Обтяжені багажем, пасажири повільно йдуть у бік вокзалу. Дехто жваво ділиться враженнями від подорожі, дехто — обнімає рідних і близьких. Над платформою, притиснутою з обох боків потягами, — вокзальний галас, який уже через десять хвилин стихає. На пероні лишаються провідники й прибиральники.
— Вам помочь? — запитує мене носильник у темно-синьому одязі з яскравими помаранчевими смугами.
— Ні, дякую. Я чекаю своїх.
По виразу обличчя зрозуміло, що для нього знайомим є лише слово «ні», схоже на російське «нєт». Сивий таксист із глибокими зморшками на обличчі більш рішучий і наполегливий:
— Девушка, вы только скажите, чем вам помочь. Все сделаю. Куда вас отвезти? Адрес знаете?
— Щиро дякую. Ні.
— Понятно...
Ввечері Красна площа по-святковому залита світлом. Стиха шурхотять по бруківці автомобілі. Десята година. Людей майже немає. Зустрічаються лише поодинокі компанії туристів і правоохоронці. Звертаюся до чоловіка інтелігентної зовнішності:
— Добрий вечір, вибачте, чи не могли б ви підказати, котра зараз година?
— Что?
— Запитую, котра година.
Співрозмовник не розуміє. Роблю символічний жест, вказуючи на зап’ястя.
— А, вы о времени спрашиваете? Пол-одиннадцатого. Это на каком языке? На украинском?
— Так.
— Я не понимаю жлобский язык.
— Мені прикро за вас.
Вечеряю в кафе міста Пушкіно. Тут мене спочатку ніхто не розуміє. Офіціант ввічливо повторює: «Простите, можете повторить, что вы говорите». А бармен — хлопець із іспанською борідкою — нахиляється до столика так низько, наче це допоможе йому зрозуміти сенс сказаного. Дарма. Українська йому не знайома, на відміну від офіціантки, яка на моє: «Дякую», — не замислюючись, відповідає: «Будь ласка!».
У Києві продовжую експеримент, телефонуючи до російського посольства в Україні. Тема бесіди — навчання українських громадян на території Російської Федерації:
— Посольство России. Здравствуйте, — звернулися до мене бездоганною російською.
— Доброго дня. Я б хотіла дізнатися, чи можу я, будучи громадянкою України, навчатися в російських вищих навчальних закладах?
Тривала пауза.
— Вы заканчиваете в этом году?
— Ні, в наступному. Я планувала вступати до магістратури.
— Не знаю. Проконсультируйтесь, пожалуйста, в Российском центре науки и культуры, который занимается вопросами обучения в России.
Оператор російського банку, в якого я запитую курс євро, звертається до мене українською. І більшість російських установ і організацій, розташованих у Києві, люб’язно спілкуються українською або запевняють, що прекрасно її розуміють, розмовляючи при цьому російською. І тільки один роздратований виняток.
Телефоную:
— Мене звати Олеся Савенко. Я — журналіст. Чи можна з вами зустрітися, щоб поговорити про вашу організацію?
— У нас есть сайт, там все можно прочесть.
— А зустрітися особисто ви не зможете?
— У меня мало времени. Напишите, пожалуйста, по электронной почте интересующие вас вопросы.
— Зрозуміло. А можна вам питання українською писати? Ви зрозумієте їх?
— Я добре розумію державну мову (роздратовано). Я навчався в Радянському Союзі, і там вивчали державну мову, якщо вам це невідомо.
Насамкінець відкриваю браузер і заходжу на власну сторінку vk.com, де за допомогою пошуку починаю «полювати» на росіян. У підлітків і в старших людей запитую про визначні пам’ятки їхніх міст, а у студентства — про навчальні заклади. На мої листи переважно відповіло трохи більше половини мною потривожених користувачів соцмережі. Тільки підлітки частіше за все ігнорують мої заклики до спілкування. Решта — охоче долучаються.
— Привіт, ти з Курська?
— Привет, да, а что?
— А що у вас в місті є гарного подивитися?
— У нас город маленький, смотреть особо нечего, обычный город. В Москве есть, что посмотреть. А ты в Курске?
— Ще ні. Поки що думаю що і де відвідати. До речі, ти добре мене розумієш чи користуєшся перекладачем?
— Да у меня девушка знает украинский. Родственники там у нее.
Пишу дівчині, яка навчається в МДУ і зазначила, що її рідне місто — Москва. Вже через декілька повідомлень стає очевидно, що родом вона з Криму. І навчається у філії московського вишу.
Найчастіше мені відписують: «Извини, можно на русском».
— Привіт, ти навчаєшся в Пітері?
— Я не понял твоего вопроса.
— Не розумієш української мови? Лучше на русском писать?
— Да, лучше на русском писать.
Багато хто із респондентів кликав у гості, виражаючи симпатію до мене і до моєї мови.
Наостанок я провела серед росіян у соціальній мережі опитування на знання української. На питання: «Знаете ли вы украинский язык?» — із 500 опитаних ствердно відповіли 25,2 %. У цілому експеримент довів: не всі росіяни знають нашу мову, але здебільшого вони толерантні й гостинні. Як, власне, і ми, українці.
Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.
