Якось київський міський голова Віталій Кличко розповів телеглядачам, як за допомогою таблетованої солі в столиці воду в кранах зроблять чистісінькою. Для переконливості він навіть надкусив чималу таблетку солі та пообіцяв, що незабаром питиме лише нову водопровідну воду. В одному з районів Києва, на Оболоні, така вода вже є. Особисто куштував її. Та ніякої солі не відчув. Зателефонував до водоканалу, проте там переконали, що вода все ж очищена. Поясніть, чи повинна відчуватися сіль на смак у воді з-під крану і як взагалі вона може очищати воду?
Дмитро ПІСКУН.
Київ.
Відповідає кандидат хімічних наук Юрій БОЛЬШАК:
— Так уже трапилося, що я опинився в числі небагатьох, хто правильно зрозумів, що насправді хотів сказати наш уславлений чемпіон. Але більшість, сприйнявши слова міського голови дослівно, за кілька днів зробили телефони водоканалу буквально розпеченими через скарги на те, що в їхніх оселях немає жодних ознак очищення води, бо ж у її присмаку не відчувається жодного натяку на сіль... (Авжеж, сіль, як і все інше, мабуть, поцупили...)
Отож Володимир Костюк, справжній професіонал і сумлінний головний інженер «Київводоканалу» змушений був в одній із радіопередач пояснювати киянам суть анонсованих новацій. Правда в тому, що очищена на київських водогонах вода при транспортуванні по водогінних мережах через великий час перебування в трубах поступово втрачає свою мікробіологічну доброякісність разом із втратою консервантом — молекулярним хлором — своєї протимікробної активності. Тому на шляху води до споживача в потрібних місцях облаштовують допоміжні хлораторні підстанції, робота яких гарантує населенню міста безпеку водоспоживання.
Проблема в тому, що разом із небезпекою зараження людей через неякісну воду існує загроза й від самого рятувальника від мікробної небезпеки — молекулярного хлору, який за Першої світової труїв солдатів як бойова отруйна речовина. Тож зрозуміло, чому очільників міста тривожить транспортування вулицями, експлуатація та зберігання в густонаселених районах балонів із зрідженим хлором. Тим паче, що вже давно існує технологія отримання на місці споживання альтернативного, знезаражуючого воду й доволі безпечного агента — гіпохлориту натрію або ж кальцію.
Останнім часом технологію електролізного одержання гіпохлориту істотно вдосконалено. Завдяки застосуванню нових діафрагмових електролізерів в їх анодних камерах генерується цілий спектр суперактивних протимікробних радикальних агентів, які підсилюють ефект знезараження води та істотно зменшують утворення побічних шкідливих сполук.
Отож у гарантуванні безпеки існування киян є певний прогрес. Чого, на жаль, не можна сказати про доброякісність питної водопровідної води. І сіль тут ні до чого. Сіль потрібна лише для створення електроліту для електролізерів, у яких одержують бажаний гіпохлорит натрію.
В боротьбі за якість питної води працівники водоканалу самовіддано роблять все, що можливо: на всіх водогонах столиці впроваджено технологію амонізації, яка підвищила ефективність окислення хлором водорозчинних забруднювачів води до їх водонерозчинного стану, що принципово полегшує процес їх видалення з води. При цьому утворення побічних небезпечних речовин у воді помітно зменшилось.
Не розуміючись у таких деталях, кияни не поспішають дякувати за це нашим скромним комунальним героям. Та повірте мені — дякувати є за що!
Фото з сайту http://www.borsonline.hu.
