Український військовий, солдат Ігор Ємельянов перебував у зоні АТО із середини грудня 2014-го до середини лютого 2015 року у складі зведеного загону Повітряних cил Збройних Сил України на позиції «Зеніт», між Донецьком і аеропортом та в місті Авдіївка Донецької області. 22 січня взяв участь у запеклому бою з проросійськими терористами. Перебуваючи під постійними обстрілами ворогів, гранатометник Ємельянов виявив надзвичайну мужність та хоробрість: ризикуючи життям, він особисто із РПГ знищив сім БМП, БТР, два автомобілі «Урал» і завдав значних втрат живій силі терористів.

— Ігоре, чому ви маєте такий псевдонім — «Сокіл»?
— Нам дали годину, щоб вибрати, як називатися, і кожен придумав собі те, що було йому до душі. Я порадився зі своєю дівчиною по телефону... На полігоні мені дали посаду ерпегешника. Згодом я підтвердив правильність вибору нового імені на практиці — значна більшість вистрілів була успішна. Усе тоді робилося поспіхом. На збори нам дали сім днів: себе зібрати, документи оформити, підготувати техніку і розкласти набої.
— Як обрали професію військового?
— Моя мама понад двадцять років пропрацювала телефоністкою у війську. Із дитинства мріяв про професію захисника Батьківщини. Завжди знав, що це — моє. Цікавився військовою справою у різних виявах. Юридичний факультет я закінчив заочно, пішов на контракт. Вже понад рік переслужив за ним.
— Яким вам запам’ятався той доленосний день 22 січня 2015 року?
— На пост ми заступали по сім чоловік — командир та шість бійців. Зміна відбувалася щочотири години. Ми прокинулися близько дев’ятої, поїли й пішли на пост. І тут раптом помітили колону техніки, що рухалася з боку селища Спартак. У неї були розпізнавальні зображення, схожі на наші. Але ніхто не був упевнений. Ми по рації передали, що бачимо невідому колону. Керівництво віддало наказ не стріляти. Через деякий час скомандували стріляти, потім знову — не стріляти. Ми почали хвилюватися, не знали, що ж робити... Тоді по рації я почув голос полковника Олександра Туринського («Графа»): «Вогонь зі всіх стволів!» Усе почалося близько 10-ї ранку і закінчилося аж увечері... До того, перший час, було спокійно. А потім нас стали накривати мінами, обстрілами. Через це не могли навіть буржуйки запалити, бо по місцевості працювали снайпери і могли за димом визначити наше розташування. Ми жили не в бункері, а поруч. Я побіг, усіх розбудив. Повернувшись на пост, помітив, що до проміжку в стіні під’їхав ворожий БТР, і мене взяли на приціл на відстані метрів десяти... Я вибіг на пагорб, який проглядався зусібіч (солдат раптом замовкає, його погляд зосереджується десь удалині. — Авт.) Словом, із 23 моїх пострілів було лише два промахи. Один — конкретний, а другий — рикошет. Вцілив по одному «Уралу», по другому. Того ж дня був інший момент: почув, що наближається танк. Його прикривав один ворожий снайпер і чотири терористи. За нами мали були українські пости — «Конкорд» і «Піраміда». Та вони відступили. Чекаючи, коли танк під’їде ближче, я помітив, що гранатомет погано заряджений. Ракета при заряджанні не видала характерного звука. Я виліз із окопу, під час нищівної перестрілки мене не помітили, але загроза для життя була дуже висока. Часу — кілька секунд. Все промайнуло перед очима. Нарешті дозарядив зброю, навів і вистрілив із відстані метрів 10—11 і влучив. В ході бою у стінах утворилося декілька прогалин завширшки метрів із тридцять. Вони нас бачили, а ми — їх. Знову ж таки, мою долю вирішили декілька секунд. Подумавши мить, я вистрілив між баштою і корпусом танка, він загорівся. Коли машина робила маневр, аби покинути це місце, то почавила своїх же людей. Один із доказів того, що на Донбасі воює російська регулярна армія, — те, як бойовики ставляться і до людей, і до техніки. Терористи від’їхали, погасили башту і вирушили у напрямку шахти. Опісля ми говорили з полковником Туринським, і я зауважив, що звичайні непрофесійно підготовлені бойовики не зорієнтувалися б у такій ситуації. А ці діяли злагоджено і чітко — очевидно, танкісти, а не перший-ліпший із «ДНР» чи «ЛНР». До слова, на Новий рік помітив: стріляти почали о 23-й, за московським часом святкували. На обрії ілюмінація була ще та! Не знаю, чому їм там так весело було, випили собі добряче, чи що...
Головне, що пам’ятаю під час цього бою і взагалі 22 січня, — не хотів стріляти по людях, навіть якщо це вороги. Я думав, що кожен із них — чиясь дитина, чоловік, брат. Але чому і як вони опинилися тут зі зброєю в руках?.. Тільки ввечері став відходити і почав розуміти, що взагалі відбулося. Війна змінює всіх.
— Родина, безперечно, переживала за вас...
— Мій молодший брат кожен день питав, як я там. Коли батьки дізналися, що я їхатиму, то, звісно, не хотіли мене відпускати. Проте мама сказала: «Це твій вибір, і ти знаєш, як краще». До речі, мама брала участь у Революції Гідності, допомагала готувати їжу на Майдані. Теж дуже хотів до Києва, але була заборона — я військовий. Коли їхав на Донбас, то перед тим трошки посварився зі своєю дівчиною через якусь дурницю. Коли прощалися, то помирилися. По прибутті з АТО за місяць одружилися, у нас поки що немає дітей, але уже є інша спільна відповідальність — купили собаку (усміхається).
— Які маєте плани на майбутнє?
— Я потрапив у третю ротацію, понад два місяці пробув у зоні АТО. Зараз — на роздоріжжі. Провів сім років у армії, але за час у АТО вивчив і засвоїв незрівнянно більше, ніж за ті роки теорії... Я хотів би пройти бойову підготовку, стати офіцером. Свого часу запропонували піти на три місяці на навчання, але вивчати техніку. Подумав: що я за такий час вивчу? Та й душа не лежить до техніки. Хочу вступити до лав нової поліції. Чотири роки тому закінчив школу сержантів, та через скорочення не було посади. Так би міг уже бути старшим сержантом. Взимку мене представляли до нагороди — ордена Богдана Хмельницького. Очікували нагородження на День Незалежності, однак... Кажуть, що мої документи зависли у Києві, в адміністрації Президента. Поки немає відповіді, керівництво не може представляти на іншу нагороду. Я не прагну її заради слави чи визнання, але хочу чітко знати: так чи ні. Вона б визначила мою подальшу кар’єру, і я б знав, куди з того роздоріжжя, де перебуваю, рухатися далі...

Львів.

Фото прес-центру повітряного командування «Захід».