Батьки Андрія мешкають у Керчі. Неподалік подвір’я — стіна очерету, звідти, мабуть, і з’явилося кошеня. Незвичність «породи» помітили по вушках, що мали більш гостру форму з китичками на вістрі. «От тепер і у нас не буде курчат, — почали бідкатися сусіди. — Це ж дикий очеретяний кіт, що птицею живиться. Треба його кудись занести». Господар прихистив котика і назвав Мурзя. А ще мав східноєвропейську вівчарку Аду, яку лише він і міг годувати, бо господиня її боялася. Того разу Василь Степанович поставив миску з їжею біля будки та й пішов. «Ой, Василю, кошеня!» — загукала раптом дружина. А там... Вівчарка загарчала. Біля миски з їжею примостився Мурзя. Кошеня раптом зашипіло, підстрибнуло і вдарило лапкою вівчарку по носі. Та заскавчала й відскочила від миски. Мале поїло і відійшло. Лише після цього Ада підійшла до миски поїсти. Відтоді так і повелося: спершу їв Мурзя, потім Ада.
А ще Мурзя на свою територію не допускав чужаків. Доросла кішка, яка захотіла поласувати курчатами, ганебно втекла з двору, залишаючи за собою клапті шерсті. Після такого захисту навіть на сусідських подвір’ях чужаки не з’являлися, чому всі раділи. «Мурзя став нашим захисником», — сміялися і рідня, і сусіди.
Записала Наталія ПАХОЛОК.
