У 1862 році брюссельська газета «Іndependent Belge» писала: «У Полтаві на зборах головує чарівна жінка. А обговорює питання про... відокремлення Малоросії від Росії. А новоствореною державою знову буде керувати гетьман, як за часів Мазепи...» Публікація натякала, що Україна може мати гетьманшу, не гетьмана... Хто вона була — ця смілива жінка?
Милорадович Єлизавета Іванівна — графиня, тітка гетьмана Павла Скоропадського — народилася 12 січня 1832 року на хуторі Тростянець на Чернігівщині. Батько — полтавський губернський предводитель Іван Скоропадський, мати — з козацького роду меценатів Тарновських. У родинному маєтку зберігалася велика колекція українських старожитностей, зокрема портретів українських гетьманів.
16-літньою Лізу віддали заміж за нащадка гетьмана Павла Полуботка графа Лева Милорадовича — найбагатшого поміщика Полтавської губернії. Чоловік був старшим за неї майже на 30 років, тому Лізавета називала його «дідом», але подружжя жило у взаємній повазі. Вони обоє горювали, коли маленькою померла їхня донечка Олександра. Гідно виховували єдиного сина Грицька.
Графиня уважно стежила за політичними подіями в Європі, вболівала за народи, які боролися за свою свободу, замовила для Гриця гарібальдійське вбрання. Раділа, що син став успішним дипломатом, і — дякувати Богу! — не дізналася, як він закінчив життя (його стратили більшовики).
Вона була жвавою, симпатичною жінкою, мріяла про казкове кохання і... творила його. Коли ж це почалося? Либонь, у Петербурзі навесні 1859-го, коли вони з чоловіком завітали до графа Григорія Милорадовича — племінника по чоловікові, який тоді закінчував Пажеський корпус. Потім вони разом відвідували парки, впивалися бузковими пахощами; на званому балу тішилися білими ночами. Молодь невтомно ходила, милувалася природою, танцювала, а чоловік — «дід» — з насолодою дрімав. Після танцю з Грицем Лізавета задивилася на хлопчика (він же на сім років молодший за неї!), на його обличчя, що світилося юністю й принаджувало буянням життя... Ледь удалося вийти з того чару.
Згодом вони з чоловіком поїхали до Відня: театри, бали, але Гриць не забувався, його лице стояло перед очима. І почалося їхнє багаторічне кохання-листування... Гриць написав, що у липні дістав звання поручика Кавалергардського полку, а в останніх рядках — «Целую тебя нежно-нежно...»
— І чого це він тебе цілує? — раптом запитав Милорадович дружину. Так з’ясувалося, що чоловік перечитував усі листи, перш ніж віддати Лізаветі.
Єлизавета попрохала Гриця писати французькою, бо «дідо» читають кореспонденцію; а замість «цілую» писати «кланяюсь». І подзьобала небожа: він, нащадок Полуботка, пишається «усердной службой на сторожах у тела императрицы». Нагадала, що його призначення «быть полезным человечеству, а не потешать романовское отродье». Поіронізувала: «До тебе прихильна, дарма що кавалергард» (слова написала українською).
Отак і жила, чекаючи листи кохання, обтяжена опікою діда. Душу відводила читанням історій про чуже життя, бо своє вважала неповноцінним.
Є. Милорадович присвятила себе українській громадській і культурній справі. Вона не нила, що Україна не має державності, що всі українці працюють на Російську імперію. Вона знала, що її позаочі називають «Гетьманшею» — і була нею. Єлизавета Іванівна допомагала щедрими пожертвами недільним школам, жіночій гімназі, українським виданням і бібліотекам, подарувала будинок полтавському реальному училищу. Заснувала на свої кошти і утримувала народну школу в селі Рибці під Полтавою. Полтавський маєток подружжя Милорадовичів у освічених колах називали «центром мистецтва».
Не поділяла графиня Милорадович українців на східняків і західняків. У дні підписання Валуєвського циркуляра на знак протесту проти антиукраїнської політики царизму вона зробила перший внесок у заснування у Львові Товариства імені Т. Шевченка — 20000 австрійських крон. Вона фінансувала львівську «Просвіту» та журнал «Правда».
У 1863 році після підписання Валуєвського циркуляра в Україні розпочинаються репресії, арешти й заслання. Чимало неприємностей за українські симпатії спіткало і Єлизавету Милорадович.
З 1873 р. вона очолювала Полтавське філантропічне товариство.
Померла Єлизавета Милорадович-Скоропадська у 58 років — 14 лютого 1890 року в Полтаві, де й похована.
А її коханий Григорій Милорадович зробив блискучу кар’єру. Він повернувся в армію, дослужився до звання генерал-лейтенанта, отримав купу орденів, був призначений сенатором. Став визначним істориком, автором важливих генеалогічних досліджень. На жаль, його праці не перевидаються. Архів, у якому був унікальний щоденник 1875—1905 років, утрачено...
Запоріжжя.
Фото надане автором.
