У неозорих херсонських степах овець нині можна побачити рідше, ніж зайців чи фазанів. Ще на зорі новітньої української незалежності їх тут паслося більше мільйона, а нині й п’ятдесяти тисяч не набереться. Та й для них з’явилася надія: ентузіасти потроху відроджують вівчарство, хоча роблять це всупереч, а не завдяки обставинам.
Спорожнілі пасовиська
У селі Подокалинівка Цюрупинського району Херсонщини навколишні землі не дуже родючі. Але саме для овець ідеальні: порослі пишним різнотрав’ям піщані кучугури, а між ними — озера із трохи солонуватою, але цілком придатною і для свійських, і для диких тварин водою. Та донедавна пасовиська в «овечому раю» майже не використовувалися.
— За часів Союзу в селі був радгосп, і той радгосп мав отару з 22 тисяч породистих овець. Коли господарство розпалося, навіть кошару для них примудрилися розпаювати на кілька родин, а овець тепер якщо у приватних господарствах з десяток набереться, то й добре. Відповідно, ані м’яса з них, ані робочих місць, ані доходів до бюджету. Зміни на краще почалися останніми місяцями, — розповідає сільський голова Подокалинівки Сергій Шургай.
Фермер Петро Лодинок та його брат Олександр (до речі, юрист за фахом) вирішили повернути овець до їхнього закинутого «раю» у Подокалинівці. Придбали зо дві сотні овець курдючної гіссарської породи, викупили у місцевих руїни кошари та відновили її. І це тільки початок: брати хочуть уже до кінця року збільшити отару до тисячі голів, а за п’ять років — до п’яти тисяч. Причому розраховують винятково на власні сили.
— Про те, що колись держава підтримувала вівчарство, ми чули. Пішов розпитати подробиці до районного управління агропромислового розвитку. Там почув: «На овець у держави нині грошей катма. От якби ви корів розводили, допомогли б вам із доїльним апаратом», — розповідає Олександр Лодинок. — Відправилися у банки — про умови кредиту «розвідати». Всі пропонують позику під заставу кошари та овець, причому оцінюють майно рівно у половину його реальної вартості. До того ж з усіма відсотками та іншими «накрутками» додатково набігає половина суми кредиту. Ми таке не потягнемо, тож розраховувати доводиться лише на власні сили.
Без сподівань на зовнішній ринок
За підрахунками братів, вони вже вклали у відродження подокалинівського вівчарства майже два мільйони гривень. «Відбити» кошти сподіваються років за п’ять. Але якщо не «відіб’ють», також не дуже сумуватимуть. Кажуть, хоч екологічно чистим та здоровим м’ясом забезпечать себе, друзів та родичів.
У минулому влада Херсонщини також бралася до розробки амбітних проектів з розвитку вівчарства. Говорили про спільне підприємство з арабськими бізнесменами для продажу того ж м’яса до Саудівської Аравії чи Об’єднаних Арабських Еміратів. Та через кризу й війну усі ці плани «накрилися мідним тазом».
А от Петро й Олександр Лодинки — реалісти, котрі на гранти чи мільйонні замовлення з-за кордону й не сподіваються. Вони виходити на зовнішній ринок не рвуться, а розраховують на українських споживачів. Для таких ферм, як у братів, споживачів і вдома задосить. Адже в нашій державі дедалі більше кафе та ресторанів східної кухні, невід’ємною частиною якої є страви з баранини. Та й прихильники здорового способу життя розуміють, що м’ясо овечки, вирощеної на степових травах, значно корисніше для організму, аніж свинина, круто «настояна» на стимуляторах, антибіотиках та комбікормах. Тож сьогодні труднощі у братів не так зі збутом, як з організацією роботи.
Худоба є, а чабанів немає
Засновнику вівчарства в асканійських степах, барону Фрідріху фон Фальц-Фейну, з цим було простіше. Окрім овечок, він вивіз із Західної Європи і тих, хто вмів з ними управлятися, налаштувати переробку м’яса та руна. Нині на Херсонщині втрачена і необхідна інфраструктура, і чабани-атагаси. У тій же Подокалинівці залишилося лише десять-дванадцять чоловіків, котрі бодай щось тямлять у вівчарстві. Досвідчені атагаси відійшли у вічність, а коли вони були живі, їхні нащадки переймати досвід вже не збиралися: городи та вирощування полуниць виявилося прибутковішим. Тих дванадцять чабанів вистачить на обслуговування хіба що тисячної отари, а коли вона збільшиться до запланованих п’яти тисяч, додаткову кількість атагасів доведеться або навчати на місці, або запрошувати з інших районів. Там вони також — рідкість.
Хоч як дивно, але найпростішим для вівчарів-початківців виявилося «рекрутувати» два десятки пастуших собак-алабаїв для охорони отари від вовків та пошуку заблукалих овечок. Купити таку кількість чотирилапих помічників фермер Петро Лодинок навіть на сподівався. Тому заздалегідь відкрив маленький розплідник, де виростив і натренував собі майбутню овечу сторожу. Одне слово, цілеспрямованості та тверезому розумінню обставин вівчарам-початківцям можна лише позаздрити. І хтозна: може, з часом овечих отар Олександр та Петро Лодинки матимуть більше, ніж сам фон Фальц-Фейн.
