Путіну потрібна війна ще в одному сакральному «для кожного росіянина» місці — Сирії. Біля концертних майданчиків у рамках зомботурів «Родина в опасности» і «Сирия — сестра моя» продовжують вербувати «заблудлих» росіян не тільки для сходу України, а й для боротьби з арабськими терористами. Утім, кажуть росіяни, бажаючих придбати «квиток в один (останній) кінець» дедалі менше.

Зате першоосновних місць у Росії для інших націй — не злічити: Кольський півострів — Норвегії, Кубань — Україні, Смоленськ — Білорусі, Псковщину — країнам Балтії, Курили та Сахалін — Японії, Забайкалля — Китаю... А офіційній Москві, крім ганьби, скоро залишаться сотні безіменних хрестів на військових цвинтарях, новий сорт томату-патріота «вова путін» і шкільні зошити з портретом кадирова. Але ж, крім «великої національної ідеї пу» (презирство до сусідів і любов до тирана), потрібно думати про завтрашній день і мир. І не мовчати вже сьогодні.

 

Сергій ЗАЙЦЕВ (Ярославль, чорнобилець-активіст):


— Дорогі мої українські брати! Наш спільний ворог — злодій Путін і його зграя «Єдина Росія». Наше з вами головне завдання — мир і процвітання в обох наших країнах.


Історично так склалося, що наші предки завжди йшли рука в руку. Наші діди разом перемогли фашистів. А нині внуки переможців убивають одне одного! Для досягнення нашої з вами спільної мети нам необхідно всім разом припиняти будь-яке найменше розпалення національної ворожнечі. Національна ворожнеча між росіянами та українцями на руку тільки ворогам обох народів — Путіну та «Єдиній Росії».


Разом ми зможемо перемогти їх і будь-яких ворогів, що загрожують нашим дружнім слов’янським народам. Рано чи пізно в Росії зміниться влада. Ще жодному покидькові у світі не вдалося уникнути долі Гітлера, Муссоліні та Чаушеску.


І я хотів би запитати кожного, хто вважає себе громадським активістом: як ви збираєтеся жити в новій державі, будувати правове суспільство і що ви особисто зробили для цього вже нині?


Усю інформацію про мене ви можете бачити в сотнях фото на моїй сторінці, у фактах з мого життя й боротьби за життя.


Настане день, коли нам усім доведеться подивитися одне одному в очі.


Улюблена фраза божевільних, котрі наслухалися Геббельс-ТБ: «Якби війська Росії ввійшли в Україну, то через три дні були б у Києві».


Інформація для зомбованих ідіотів: «Україна — це промислово розвинена європейська держава з населенням 42.703.000 людей. Повністю забезпечує себе продовольством.


Для порівняння: населення Грузії — 3.729.000 людей.


Але щось доблесні російські десантники навіть до Тбілісі поки що не дійшли!


СЛАВА УКРАЇНІ!
НІ ВІЙНІ!


Владислав ДЕГТЯРЬОВ (Санкт-Петербург, культуролог та історик архітектури):


— У Фейсбуці нещодавно згадували дев’яності. Скільки світлин було витягнуто на світ божий, скільки спогадів! Зрештою, всі зійшлися на тому, що всі тоді були молоді й красиві, а, крім того, сонце була яскравіше й вода — мокріша.


Але я, якщо дозволите, не про це. Хто б міг згадати, коли в Росії не те, щоб закінчилася свобода, але зникли або пішли в тінь всі ті люди, для яких вона була безумовною цінністю? Чи була першим сигналом повернення совка мода, що раптом виникла, на все радянське? Чи можна вважати сталінську архітектуру гідною вивчення без того, щоб захоплюватися самим Сталіним?


У мене немає відповідей на ці запитання, як і на багато інших. Але через призму 90-х краще видно сутність багатьох речей, що оточують нас нині. Хочеться в тисячний раз повторити, що суспільство чомусь розділилося саме тепер, після анексії Криму. У ті самі багаторазово облаяні 90-ті можна було з легкістю відокремити людину від її політичних поглядів. І скільки разів нам усім доводилося чути від знайомих щось на кшталт «прекрасна людина, але комуніст», або «розумна людина, але обожнює Єльцина». Хто нині спроможний вимовити, що NN — розумник, але підтримує приєднання Криму? Горезвісний «кримнаш» не тільки остаточно розділив суспільство і владу (до цього в Росії не звикати), а й розколов і саме суспільство.


Це, звичайно, банальність, але я й не збираюся казати щось оригінальне. Я іноді ставлю собі запитання, наївне, можливо: як можна було вижити за Сталіна й залишитися людиною? Адже всі бачили, що коїться навколо, і після якоїсь точки вже не можна було заспокоювати себе казками про перегини на місцях або помилки, неминучі під час побудови нового. Я, звісно, кажу про думаючих людей, не схильних сліпо вірити всьому, що пишеться в газетах.


Якщо в брежнєвські часи була можлива якась внутрішня еміграція, то у сталінські, цілком імовірно, — ні. Нині вона може бути навіть порівняно комфортабельною. Але чи правильно це, навіть якщо не всі відчувають у собі темперамент політичного борця? Хоча не в цьому річ.


Якщо я скажу, що в часи Болотної від влади всіх нудило, а тепер деякі люди, навіть непогані, купилися на Крим, — це буде спрощенням. Але влада, однак, зуміла розколоти суспільство, завдавши удару по найближчому в культурному та історичному плані народу. У 90-ті багато хто посміювався над анекдотами про «глобус України», хтось продовжує це робити й нині. Але чи зауважують вони, чи зауважуємо ми всі, що живемо на глобусі Росії, який до того ж стрімко зменшується в розмірах?


Кращий спосіб відволікти народ від внутрішніх проблем — придумати проблему зовнішню. Правителі Росії в чергове продемонстрували свою тактичну спритність і безмежний цинізм. Особливо гірко, що старанно сконструйованим ворогом стала Україна. Про європейський вибір і про традиції Київської Русі нехай скажуть ті, хто знає історію краще за мене, як і про те, що вихідці з України створювали Росію в XVІІ і XVІІІ століттях. Я б хотів сказати про інше. Треба навчитися поваги до іншого й не лізти в його справи, тому що це ознака інфантилізму. Треба навчитися поваги до себе й нарешті зайнятися своїми справами — це ознака дорослості.


Григорій СЕМЕНОВ (Москва, підприємець):


— Україні, як і всім країнам колишнього Радянського Союзу, дісталася важка спадщина: неефективна, ідеологізована економіка, надмірна централізація влади на шкоду місцевому самоврядуванню, роздутий чиновницький апарат, просякнуті корупцією та кумівством закони, що проголошують «захист прав трудящих», але насправді неспроможні захистити нікого від свавілля можновладців і просто відвертих бандитів. До цього останніми роками додалися нові напасті: розгарбування країни колишнім кримінальним режимом, окупація значної частини території, війна на сході країни, що не припиняється.


Але апокаліптичний сценарій, якого жадали деякі закордонні, та й українські, політики, не справдився. Країна не розвалилася на удільні князівства й не стала легкою здобиччю імперських амбіцій авантюристів. Навпаки, народ України продемонстрував надзвичайну згуртованість перед обличчям лиха. Розповзання сепаратизму було зупинено. У країні немає релігійних чи етнічних груп, що бачать своє майбутнє поза єдиною Україною.


Розпочаті після Революції Гідності реформи йдуть повільно. Спотикаючись, відхиляючись убік, а іноді й відкочуючись назад. Долати минуле й будувати нове майбутнє непросто. Дозволю собі, однак, зробити сміливе припущення. Точка перегину або вже досягнута або десь зовсім поруч. Подальший напрямок руху — тільки зростання. І нині українська економіка становить істотний інтерес для інвесторів. Звичайно, олігархам, які звикли робити бізнес на панібратстві із владою, тут робити нема чого. Потрібні незалежні підприємці, що вміють складати й множити, а не ділити й віднімати. Уважаю, що російському малому й середньому бізнесу варто пильніше придивитися до України. Історія вчить, що зростання економік, які реформуються, на самому початку буває досить бурхливим. Головне — не спізнитися, не пропустити момент. В активі — не до кінця розтрачений промисловий потенціал, освічене, працьовите населення, чудові природні можливості для туризму й сільського господарства. У пасиві поки що — відсутність чітких гарантій для власників, захисту від можливих нових переділів. І, звичайно, головним пасивом залишається війна. Мир в Україні потрібен усім. Не тільки українцям, а й їхнім сусідам. Завдання українців — побудувати політичну систему європейського зразка, орієнтовану на справжній захист прав людини і громадянина, що сприяє зростанню економіки. Завдання сусідів — не допустити нової ескалації війни й підтримати прагнення українців до свободи.


У Росії та України є спільне майбутнє. Майбутнє — за європейським вибором наших країн, її громадян і політиків. Епоха імперій безповоротно пішла. Майбутнє — за рівноправним союзом незалежних країн. Це — наше спільне завдання, і вирішувати його потрібно спільно.


Cулейман МАГОМЕДОВ (Махачкала, Дагестан):


— Війну в Україні Путлер програв. Головна проблема для нього нині — як вивести техніку з України. Про людське око він розв’язав війну в Сирії. Я люблю справедливість. Я ненавиджу режим Пуйла, який бреше й вірить у свою брехню. А Україну люблю. І за те що, у вас гарні дівчата!


Підготувала Наталія ЯРЕМЕНКО.

 

Антивоєнні пікети в Москві.


Фото Максима ЧЕКАНОВА.