З вересня ситуація дещо змінилася. Мінімальна пенсія зросла до 1074 гривень, а до цього була 949 гривень. Відповідно на кілька десятків гривень зросли й доходи середньостатистичних пенсіонерів. Та все одно ці суми залишаються настільки незначними, що навіть говорити про них ніяково. Що можна купити на такі гроші? Левова частка пенсіонерів, не враховуючи «спеціальних», потерпає від бідності. Прожити на півтори тисячі гривень на місяць вкрай важко, тому пенсіонери бережуть не те що кожну гривню, а кожну копійку. І ніхто не відмовиться хоч від якоїсь надбавки до цієї суми. Але де взяти гроші?
Питання набуває ще більшої актуальності, коли йдеться про децентралізацію і територіальну реформу. Адже суть її — надати якомога більшу фінансову самостійність громадам на місцях. Але як зможе утримувати своїх пенсіонерів громада із десятка сіл і селищ, якщо тепер навіть області не під силу це зробити. Самостійність бути бідним не надто втішає.
Нині на Хмельниччині налічується майже 1,3 мільйона населення. Лише половина з нього — працездатного віку, тобто такого, що може робити внески до Пенсійного фонду. І вони мають забезпечити майже 417 тисяч пенсіонерів. Це непросте завдання, бо співвідношення працюючих та пенсіонерів на Хмельниччині можна вважати критичним. У той час, коли в сучасному світі існує економічний стандарт, коли п’ятеро робітників забезпечують одного пенсіонера, в області пенсіонерів на 44,3 тисячі більше за тих, хто відраховує на них гроші. Тобто на 10 робітників — 11 пенсіонерів. Це в середньому. На місцях ситуація ще гірша: у Віньковецькому, Городоцькому, Новоушицькому, Старосинявському, Славутському, Чемеровецькому районах пенсіонерів вдвічі більше, ніж працюючих. У результаті лише два міста — Хмельницький та Нетішин — мають фінансову можливість виплачувати пенсію власними коштами. Решта регіонів не є фінансово самодостатніми.
Але й це ще не все. За даними статистики, із майже 652 тисяч мешканців краю працездатного віку лише 372 тисячі, тобто трохи більше половини, були застраховані в системі загальнообов’язкового державного соціального страхування. Решта не здійснює жодних відрахувань. Це означає, що сьогодні вони жодним чином не допомагають утриманню пенсіонерів. Але завтра самі ж опиняться у скрутній ситуації, бо фактично втратять право на будь-яку державну страхову виплату. Ця бомба сповільненої дії вже відраховує свій час.
Та чи винні в цьому лише ті, хто не робить внески?
Не плачу, бо не можу чи не хочу
Відповідь неоднозначна. Пенсії і нинішні, і завтрашні напряму залежать від стану економіки регіону, а єдиний внесок — це похідна від фонду оплати праці. Арифметика проста: для високих пенсій потрібні високі зарплати, а для них — добре налагоджене виробництво. Але саме тут і починаються всі збої. Хоча формально цифри не такі вже й погані. Скажімо, в області статистика постійно фіксує стабільне зростання фонду заробітної плати.
Лише за півріччя він піднявся на десять відсотків і тепер наближається до позначки у 5 мільярдів гривень. Але навіть при цьому мало хто відчув себе багатшим. Навпаки, із загальної кількості роботодавців, а це 14,5 тисячі, майже дві тисячі зменшили фонд оплати праці на 134 мільйони гривень і одночасно скоротили кількість працюючих майже на вісім тисяч осіб. Ось, приміром, товариство «Рідний край», що в Ізяславському районі, зменшилося на дві сотні робітників, які гіпотетично могли б отримати майже два мільйони гривень зарплати. А на Славутському маслоробному комбінаті кількість робітників за цей само час зменшилася на понад сотню, у Шепетівській реалбазі хлібопродуктів — на 127, у Хмельницькому обласному санаторії «Україна» — на 140... Список на цьому не закінчується. Як не прикро, він — свідчення того, що люди втратили роботу і заробітки. Чи більшість із них знайдуть нову — велике питання. Разом із ними втратив частину своїх надходжень і Пенсійний фонд, а пенсіонери — сподівання на вищу пенсію.
Але й ті, хто міцно тримається за своє робоче місце, доволі часто отримують вкрай низькі доходи. Приміром, лише за місяць дві з половиною тисячі роботодавців, які сплачують єдиний соціальний внесок, нараховували своїм найманим працівникам заробітну плату нижчу від мінімальної. Якщо в середньому по області кількість таких працівників становить 5,5 відсотка, то у Старосинявському, Білогірському, Теофіпольському районах показник становить відповідно 14 і 10 відсотків. І якщо раніше про низькі заробітки йшлося переважно у виробничих сферах, то тепер у цей список потрапили і бюджетники.
1180 бюджетних установ області нараховували своїм дев’ятьом тисячам підлеглих, тобто кожному десятому, зарплату, яка нижча або дорівнює мінімальній. Виходить, що до недбайливих роботодавців, котрі не думають про своїх робітників і яких завжди намагалися викрити і закликали до кращої поведінки, тепер додалася і держава? То хто, кого і до чого тепер має спонукати? Адже майже половину фонду оплати праці в області формують саме бюджетні установи. А в Городоцькому, Деражнянському, Дунаєвецькому, Новоушицькому, Старосинявському районах надходження від них становлять від 60 до 68 відсотків.
Інфографіку надано Іриною КОЗАК.
