Сусід по автобусу, затятий курець, на кожній зупинці першим вискакує на двір з дешевою цигаркою в руках. А було йому щонайменше вісімдесят. На моє делікатне запитання, а чи можна обійтися без курива, зважено відповів: «Воно мені не заважає і не шкодить. Бачите, дожив до 85, а ще все роблю в полі і біля хати». А потім повідав мені свою історію:
«Кілька років тому тяжко захворів. Став худнути, втратив апетит. Рідні поклали в Сокальську районну лікарню, що на Львівщині. Лікарі робили, що могли, але не допомагало. Став схожим на скелет. Врешті завідувач відділення, в якому я лежав, покликав дружину і сказав: «Забирайте свого старого, у нього рак. Хай хоч останні дні вдома побуде. Вибачте, медицина тут безсила». Вже наступного дня рідні приїхали за мною. По виразу їхніх облич, по сльозах, які невпинно текли із жінчиних очей, зрозумів, справи кепські.
Забрали мене помирати в одне із сіл Іваничівського району, що на Волині, де я жив із сім’єю. Дружина не погодилася з присудом лікарів: надто важким він був для неї. Тож одразу після приїзду взялася лікувати мене почутими від людей методами.
Знаєте, спочатку навіть шкодував, що повернувся додому, так замучила мене. Впихала в мене, як у гусака, усяку смакоту: домашнє масло, сметану, мед... А організм не приймає. Однак вона не здавалася: знову і знову мучила мене цією їжею. Нарешті через кілька днів я відчув її смак. Спробував ковтнути — вийшло. Щодня мені ставало краще. Почав набирати вагу. Із 36 кілограмів, які мав під час виписки з лікарні, дотягнув до своїх 70. І на тому не зупинився. На колись жовтому, як віск, лиці з’явився рум’янець. Врешті-решт вирішив поїхати в Сокаль, щоб розказати лікарям про своє видужання, а заодно й гостинець передати.
Слід зауважити, що стара, збудована ще за часів Австро-Угорщини лікарня, розташована в Сокалі навпроти міського кладовища. Тож краєвиди з вікна нагадують хворим про минущість і швидкоплинність життя. Дорога з автостанції до лікарні теж веде повз це кладовище.
А перед тим, як зайти до лікарні, вирішив відвідати в Сокалі дочку, саме вона мене влаштувала в цей медичний заклад. Доки те та се, вже й темніти стало, пора ж зимова. Прийшов у лікарню, коли було вже зовсім темно і в приміщенні майже порожньо. Захожду в кабінет до лікаря, а там темінь, лише настільна лампа горіла. Дивлюся, а в нього очі від жаху округлилися, волосся дибки стало.
— То ви К-К-Кравчук, — питає запинаючись.
— Я. Хіба не впізнаєте? — відповідаю.
— А ви що, звідти? — і показує в бік кладовища.
— Звідти! А звідкіля ж ще? — підтверджую його здогад, бо справді прийшов з того боку.
Бачу, ще мить — і в мого лікаря серце розірветься. Думає, що покійник прийшов з того світу по його душу, бо, напевно, неправильно лікував. Говорю до нього, заспокоюю, а він не чує, хочу підійти, а він у куточок забився і труситься. Махнув тоді рукою і пішов геть. Через те й гостинця забув залишити. Попросив дочку, щоб передала, а заодно й розповіла, що живий я, здоровий.
Ходила вона, лікар бідкався, що мало не помер тоді від страху. Бо ніколи не мав такого контакту з «покійником». На другий день, люди бачили, навіть у церкву ходив. Такі ось справи, а ви кажете, що не можна курити. Почекайте, зараз вийду на хвилинку, а потім розповім ще щось цікаве».

Волинська область.

P.S. Ця подія трапилася багато років тому. Тож не хотілося, щоб когось нині брали за неї на кпини.

Мал. Миколи КАПУСТИ.