Виповнюється 80 літ поетові й громадському діячеві Борису Іллічу Олійнику. Слова, винесені в заголовок цього матеріалу, узято з одного з програмних віршів ювіляра. Цими ж словами озаглавлено і ювілейний творчий вечір поета, що відбудеться завтра в столичній Національній опері.

Такі урочистості — завжди клопіт, передусім для самого героя подій. Та й жанр ювілейного інтерв’ю — в чомусь штучно-обов’язковий, бо вимагає говорити про «вершини» і «віхи» — а з таким поетом, як Олійник, іноді просто хочеться посидіти в його кабінеті у Фонді культури, споглядаючи осінні каштани за вікном, посидіти мовчки, бо він давно вже про це написав: «Опадає листя, пане-брате, Хоч стріляй — останнє опадає...». Ну, «посидіти мовчки» — можливо, занадто інтимна розкіш, але якщо вже говорити — то хотілось би не про щось офіційно-епохальне, а про речі дуже прості, але насправді — найважливіші для живої людини. Таку бесіду важко спланувати, вона або виходить, або ні. У нас, здається, вийшла, і то завдяки самому поетові. Він прийшов на домовлену зустріч утомлений, заклопотаний, здавалось, навіть трохи сердитий і байдужий. Але коли почав говорити про милі його серцю речі — ожив, очі засвітилися знайомим іронічним блиском.
— Борисе Іллічу, 29 вересня цього року в «Голосі України» опубліковано статтю, де газета ініціює відродження козацького скиту «Чорний Вир» на Афоні. Чи не погодились би Ви долучитися до цієї справи — разом з Українським Фондом культури?
— Святе діло. Питань нема. Тільки ж я до 22 жовтня собі не належу, у мене халепа оця — 180-лєтіє! От і ви прийшли з цього приводу... А що нового я вам скажу?
— Але ж Ви починали як газетяр. Інтерв’ю — воно ж ніби просто...
— Не завжди просто...
— Ну ось зараз — непросто. Що б Ви, як журналіст із досвідом, робили в такому разі: от приходите до ювіляра, а він називає свій ювілей халепою і вважає, що вже все сказав...
— Та я такого примхливого ювіляра послав би к чортовій матері й пішов би собі на роботу. Але я ваш брат-журналіст, я знаю, як це часом буває складно, і готовий вам допомогти. Яке перше запитання?
— Дуже просте, але відповідати на нього можна довго: як ви прийшли до слова, до журналістики, до поезії?
— Ви ж знаєте, я родом із села Зачепилівка Новосанжарського району Полтавської області. Це 2—3 кілометри від райцентру. До шостого класу я ходив там до школи, а на сьомий клас не набралося учнів, то я вже до десятого ходив у Санжари. Думаю, то були найкращі мої роки. Моя мати з Кладбищівки, це колишнє кріпацьке село. А батько — з Маньківки, там жили майстрові люди. Тож батько — такий собі інтелігент-різночинець, він був грамотний, дописував до районної газети, а згодом і очолив її. Він і матір мою навчив писати-читати. І його мати, моя баба Катерина, була грамотна, а ще була «модісткою», бо вона ж із Маньківки, вона так бистро говорила...
— А Ви ж пові-і-і-ільно говорите! В кого вдалися?
— Очевидно, в бабу Химку, материну матір... Значить, нас згодом, у 1939 році, послали в Тернопільську область, де батько був редактором газети в Бучачі й Підгайцях. Там нас застала війна. Батько не був призовником, бо в нього контрактура правої руки, він ще школярем тікав на шахти, там його привалило... Отже, повернулися на Полтавщину, батько знов прийняв редакторство і ще два дні редагував газету, потім склав шрифти і сховав у сухий колодязь. А сам пішов у район, щоб дізнатися, як нас вивезти. Ми його ждали. Оце ми й досі його ждемо. Він загинув під Харковом 1943 року, похоронка прийшла в кінці війни чи навіть пізніше.
— Але ж як його взяли на фронт, він же зі своєю рукою не міг воювати?
— А він був політрук... А ми з матір’ю попросилися в останню військову автоколону й поїхали на схід самі. Попадали під бомби, під перехресний вогонь. В районі Чутового автоколону оточили німецькі танки... Того німця — я й зараз би його впізнав... Він висунувся з люка, помахав хусточкою, мовляв, не треба стріляти, ви оточені. Ну а в шоферів що — трьохлінійки з примкнутими штиками. Кинули їх і підняли руки. Німці так спокійно йшли. Нас спочатку не помітили, ми сиділи в кабіні. І вже останній німець-офіцер зазирнув... А мати була в так званому польському костюмі — темно-синій жакет і спідниця. Офіцер каже: «О, комісар!» Мати перехрестилась: «А Боже ж ти мій!» А я був білявий тоді, ну — бльонде бестія! Німець отак зробив мені вихор на голові й показав — геть! І ми почали йти назад у Зачепилівку. Вийшли за лісок — на полі вибита наша кавалерія, від краю до краю — коні, люди. Мені здається, на тому полі ще хтось ворушився. Німець показує: не зупиняйтесь. Як ми дійшли додому живі, це я ніяк не можу вияснить. Баба Химка стоїть на воротях: «Боже, а ми вас уже поховали, нам сказали, що вас розбомбили!»
Баба язиката була! І от німці інколи забрідали. Зайшли до нас денщик і офіцер: «Млеко, яйка!» Баба каже протяжно так: «Нема-а-а, ді-і-іти!» А німець натренований: у мисник рукою шасть — і виловив яйце. Показує: а це що? Баба йому: «Та бери, щоб ти вдавився!» А німець бабу — пльоткою! Вона: «Ой, Боже!» А мати моя біла сидить, каже: «Мамо, нас повбивають через вашу язицюру!» А баба: «Ну хіба ж я думала, що він знає по-нашому? Та й шо я такого сказала?!» Отака була моя баба Химка, в яку я вдався, — ніщо її не могло перевиховати. Баба Катерина була обережніша: «Сиди, Борисе, тихо, бо ми ж сім’я комуністів, донесуть...» Одначе сидіти тихо не виходило, бо це ж воєнне дитинство. Коли прийшли наші, ми розряджали снаряди, багато хлопців підривалося... У стариці Ворскли ми глушили рибу — а толу ж було повно! Якось, коли німці відступили, а наші ще не прийшли, вздовж дороги на станцію Руденківка лежали ящики з толом. Я підбив бабу Химку: бабо, там у посадці нічиє мило лежить, давайте заберемо! Баба: «Конєшно!» А туди — пара кілометрів. А тол, ви ж знаєте, він схожий на бруски господарського мила. Беремо ящик толу, баба обв’язується бікфордовим шнуром і тягне ящик на собі. А шнур зелений — кажуть, що він призначався для води. Ну, принесли, баба сховала, і тільки коли дядько, материн брат, прийшов поранений, каже: «Мамо, що це ви надумали — хочете підірвати половину Зачепилівки!» Баба одразу: «Ага, а де Борис?!» А я ж тонкая лічность, відчув загрозу, втік до баби Катерини на переховок, вона мене жаліла, бо вважала, що я батьків син, «а вони тебе там не жаліють».
Отож баба Химка дивувалась: чого те мило не милиться? А я його потроху брав зі схованки, а в кожному бруску — там така ямка, як наперсток, щоб вставляти запал. Ми туди вставляли бікфордів шнур, закріплювали його воском, підпалювали, кидали — і глушили рибу. Хлопці заряджали, а я кидав. Бомбардир, значить. Отак рахуєш до трьох — і кидаєш. А я якось задумався, шнур горить, а я стою, ну що ви хочете, замріяний поет! Добре, що хлопці попхнули в спину, тол упав у воду, а то біда була б. Удома про це дізналися і туди мене вже не пускали. Ну, думаю, хоч на пастівник піду. А там, бачу, двоє хлопців підпалюють щось. Я їм кричу: «Підождіть!» А воно як гахне! Вони витоплювали тол із снаряда, одного вбило, другого поранило.
А то ще в центрі Зачепилівки був такий клин, там ми знайшли ручний кулемет, вирішили випробувати, він як почав строчити, я вже й відпустив гашетку, а він усе строчить. Було мені! І не те що я такий бешкетник був — нормальний хлопець воєнного часу, всі такі були.
— Чи можна сказати, що ви свідомо успадкували професію батька, коли пішли в журналістику?
— Ну, може, щось і було таке, а може, ще дещо передалось од баби Катерини, по тій лінії роду у нас усі грамотні були, от і тітка Вєрка була грамотна. Коли повернулася з остарбайтерів, то теж мене вчила. А друкуватись у райгазеті і в республіканській газеті «Зірка» я став ще в п’ятому класі, отже, вірші почав писати десь ще раніше, в третьому.
— А пам’ятаєте, про що перші вірші були?
— Та я думаю, що ні про що.
— А ви тоді закохувались? Он Максим Рильський, кажуть, уперше закохався ще десятилітнім.
— Максим Тадейович геніальний поет, а я так собі. Щодо дівчат, скажу відверто: був не дуже активний у шкільні роки. Ну, як і всі, ми дівчат зачіпали, вони верещали, їм було гарно і нам теж.
— Серед своїх хрещених батьків у літературі ви не раз називали Тичину і Сосюру. Як це було — вони самі вас помітили чи доводилось якось нагадувати про себе, спеціально надсилати їм свої вірші?
— Тоді були літстудії, наприклад, при видавництві «Молодь», студійці публікували свої вірші, а класики цікавилися цим, от як Тичина. Він десь помітив мої вірші й позитивно відгукнувся, що було для мене важливо. А Сосюра, коли я працював у «Молоді України», то він був старий друг нашої газети. Це була звична практика: Семенець, головний редактор, казав: ідеш до Сосюри й просиш вірш у номер. Ну, йду, мовляв: Володимире Миколайовичу, вся редакція на колінах стоїть, просимо вірш у номер — про льотчиків чи ще там про щось. Він каже: добре, передзвоніть увечері. І ввечері вірш готовий. Звісно, що вимагався вірш-одноденка, і сам Сосюра це розумів, він знав усьому цьому ціну й писав — не перечитуючи. Семенець казав: «Ну, це так не піде, треба правити!» Я кажу: «Як правити, це ж Сосюра!» — «Нічого, він наш чоловік, зрозуміє!» От і доводилось мені грішному правити Володимира Миколайовича. Дзвоню йому: «Чудові вірші, ми всі плачемо, але довелося тут у двох місцях дещо виправити». І він не сперечався, бо знав, чого воно варте. Сосюра був поет од Бога, а ті вірші писалися для того, щоб вижити. Він жив бідно, тобто газета давала йому підзаробити. Зрештою, це робило нас близькими людьми.
— Борисе Іллічу, про що б Ви хотіли зараз написати, так би мовити, з висоти своїх літ?
— Спеціально придумувати щось не збираюсь. Що прийде — те й напишу.
— А що приходить?
— Та приходить іноді й щось веселе. Життя таке, що вимагає сатири. Хоч мені вже й пізно ставати сатириком. По-моєму, ми вже у Бога заслужили на мир. Ну, мабуть, ще трохи десь щось не доробилось. Тяжкі часи, неоднозначні. В разі чого люди при владі вилетять на запасні аеродроми, бо у них є персональні літаки й автомобілі...
— А у Вас є своя машина?
— Ні, не було й нема. Якось так і не зібрався придбати. Може, воно й на краще.
— А дача є?
— Нема.
— А в Зачепилівці давно були?
— Вже з рік не був, оце збираюся. Там є двоюрідні сестри, племінники...
— Те, що Ви зараз вибираєте для друку в нашій газеті, — це Ваші останні вірші?
— Остання в попа жінка. Жартую, вибачте. Вірші цьогорічні, є й недруковані. Вибирайте...

Розмову вели Світлана Чорна, Віталій Жежера.

Довідка  

Борис Олійник (22.10.1935) — український поет, перекладач, громадський та політичний діяч. Закінчив факультет журналістики Київського університету (1958), працював у газетах та журналах. Секретар Спілки письменників України (1976—1991). Депутат Верховних Рад СРСР та УРСР, депутат Верховної Ради України І-ІV скликань. Академік НАНУ, голова Українського Фонду культури, лауреат Шевченківської премії, Герой України (2005). Автор понад 40 книжок поезії та публіцистики.

ІЗ НОВИХ ПОЕЗІЙ

Знайоме...

То ли птицы летят перелетные, 
То ли крысы бегут с корабля…

З сучасного шлягера.

День світає у ризах пасхальних, 
Дзвони срібно пливуть в небовись... 
Відгорни свої думи обвальні —
І возрадуйсь: Христос народивсь!
Не зважай на гундосі волання 
Козачків на базарнім кону. 
Нам не вперше уперто воляче 
Українську тягти борозну.
Патріоти, меткі до хвороби,
Вже й з Вітчизни стрижуть, як з овець,
Нам же, вічним її хліборобам,
З гризунами ставати на герць.
Враз, мов плівку стару перемотано, 
Вдарить в пам'ять знайоме здаля: 
«То ли птицы летят перелетные, 
То ли крысы бегут с корабля».
І почуєш: чи в сінях, чи в кошику 
Щось шелесне і стихне за мить. 
То за північ в квартирі сколошкано 
Раптом смачно в кутку захрумтить.
Час урешті дістатись нам правди, 
Хто ж сьогодні наш дім заселя —
Чи то птиці із райського саду, 
Чи щури, що втекли з корабля?

***

В цей вертеп
заштатних блюдолизів, 
В хтивий світ, зачатий на олжі, —
Звідки ти явилася, — скажи, —
В непорочних 
голубиних ризах?
Вчора тут міняли безборонно 
Те, що не дається на торги, 
Вибивали з кровію борги, 
Ярмарково ляскали в долоні.
Тільки ж вчора...
А сьогодні зрання 
Глянув — засіяв небесний звід —
Звідки ж ти явилася у світ, 
Вишне
в білоянгельськім убранні?
Господи, коли із цього блуду 
Засвітилася така краса, —
Радуймось, вістують небеса: 
Україна є й вовік пребуде!

На полі розбрату

Без остраху підхожу до межі, 
За котрою вже крижане мовчання. 
Мій страх із сорок першого лежить 
На полі всенародного страждання —
На полі, замінованому вщерть, 
Яке пройшов із матірю в сім років. 
Потому ще не раз чорніла смерть 
На полі розбрату, за кілька кроків.
Спокійно йду за вічності кордон. 
Не зраджував.
Мене ж здавали різні. 
Я всім прощаю, окрім тих персон, 
Що зраджували й зраджують Вітчизну.
Здається, все, що зміг, —
і можу скласти крила. 
Єдине не дає мені складати рук, 
Що й досі не знайшов   я батькову могилу, 
Щоби замкнути свій — уже останній — круг.

Оптимістичне

Темне місто, димами отруєне 
Від землі по саму небовись. 
Боже правий,
невже тут буй-турами 
Запорожці гуляли колись?!
Їх шаблі понад чолами вражими 
Ізвивались, немов блискавки. 
Що ж ми нині,
в кравчучки запряжені 
На базар одвезли бунчуки?
Стали з вершників ми козопасами, 
З коней знявши сідло й стремено. 
Порох лютий, до бою припасений, 
Вже відсирів у сховах давно.
Час влягається сиво порошею 
На вибоях і ранах земних. 
Запорожці спливли за порогами —
Тільки слава зосталась по них.
Але, часом, з-під лоба покірного 
Зблисне сталь ножова гайдамак. 
І з глибин підсвідомого вирине, 
Як гербова печать — Залізняк.
І тоді над серцями примерклими 
Зарокоче  у вічний зеніт 
Пісня предків об тім,
що не вмерли ми. 
І Вкраїна не вмре,
доки світ!

Останній

Настане день скорботи світової —
І попливе у лодії труни 
За вічний круг і пруг
Останній Воїн 
Великої, Священної війни.
Душа солдата в потойсвітнім краї 
Повільно рушить на суворий звіт, 
І від осколків давніх перед раєм 
Дуга безпеки заячить у світ.
І сам Петро, зачудування повен 
З небаченої досі дивини, 
У Всеблагого запитає:
— Хто він?
І Бог відкаже:
— Се — Останній Воїн
Великої, Священної війни.
Ти відчини Йому ворота, Петре, 
І — грішного — до раю запроси: 
Він на землі зазнав такого пекла, 
Що Я Його простив
на всі часи! —
...Останній залп прониже тишу гостро. 
І в щемну мить,  як сироти в сльоту, 
Таку печаль відчують час і простір, 
Що навіть кутий з каменю Апостол 
Ледь стримає за вією сльозу.

Ілюзія

Щось глухо тривожило вечір. 
Несло з нівідкуди недобрим. 
Я глянув — мороз поміж плечі: 
Ішли отари овечі 
Від обрію і по обрій, 
З-позаходу і до сходу, 
Із півдня по хмуру північ.
Ні з сього ні з того півень 
Ударив крильми, як свекруха, 
Що б'є себе люто в поли, 
Коли догризає невістку, 
що вскочила прямо зі школи 
у заміж.
Отари, як вісті, 
Спливали за видноколи.
Проз мене пройшов величний
Пастух височенного зросту.
(Не встиг його вбачить в обличчя).
Спиравсь він на дивний костур,
З якого росло дві гілки.
У їхньому листі помалу
Дві пташки гніздо звивали.
Тоді лиш отямивсь, коли він 
З отарами зник поза вигін.
І раптом, мов з-за огорожі,
Із гиком навально повз мене 
Отари людей несвітенні 
Котили за тим перехожим. 
Якийсь чоловік дознеможно 
Упав мені ледь не під ноги 
І очі свої божевільні 
Встромив у моє перенісся, 
Ревнувши: 
— Куди він подівся?! 
— Це хто? — я здригнувсь мимовільно.
— О люди! Прости йому, небо: 
Та тільки ж но,
тільки ж повз тебе 
Пройшов... Бог!!! 
І я заридав із розпуки,
Що вкотре не вбачив Месії. 
Возніс у безвиході руки, —
І пальцями вдаривсь об мури 
Приватизованого «Арсеналу».
...Двоє, потираючи лоби, сміялись:
—Диви, ще один дурень
Повірив,
що за ілюзію платять налом.

Стара пісня на новий мотив

Я тебе любив, я так любив, 
Горе моє, зоре, ладо-знадо, 
Що слова од щастя розгубив 
І ніхто довіку їх не знайде.
Я до твого двору, сам не свій,
Лебедем приходив, як на свято,
Тільки ж ти, немов на рану сіль,
Кидала лукаво: «Здрастуй, свате!»
А якось твій батько уночі
Підстеріг мене та й каже:
«Хлопче,
Ти до неї стежки не топчи,
Там давно сусіда стежку топче.
Знаю, що болить, як на ножі! 
Тільки вже нехай воно... як вийшло 
Вдар об землю лихом, не тужи — 
Та й шукай собі до пари іншу».
Я покинув з туги все як є. 
Біг понад сльозою на край світа! 
Тільки ж ти, на горе на моє, 
Де б я не ступив, зорею квітла.
Думав, що зійшло за плином літ... 
Але як побачив тихі ружі — 
Солов’єм затьохкав білий світ, 
А мені на серці — чорно й тужно.
Вже твоя коса як у диму,
Лиш мені ти світиш юним станом...
Стала ти дружиною йому,
А мені навік зорею стала!

Менталітет

Чекав у клятім закордонні, 
Коли — за давністю! —
минуть суди, 
І він,
статечний злодій у законі, 
Повернеться додому назавжди,
Де все до болю рідне і манливе, 
Тюрма — і та, як мама, визира,  
І отчий дим солодкий, —
особливо, 
Коли в сусіда... хата догора.

Ви думали...

Ви думали, що все давно зайшло 
у вчора, 
Ви навіть серцю віддали наказ мовчати. 
Та коли в біле вбрались ви,
а я — у чорне, 
То це, пробачте, не фінал.
Скоріш — початок.
Ви так спогорда пропливли, 
як дика сарна, 
Немов мене і не було у цій курзалі. 
І хоч кавалер ваш тримавсь
крутим гусаром, 
Однак з-під фарби сивина
про все сказала.
Ви думали, що та весна 
під снігом вмерла, 
І тільки спогадом на дні, як сіль, осіла... 
Чому ж ви вдома крадькома
сльозу утерли 
Над давнім знімком, що прижовк,
як лист осінній?

***

Наростає з-поза спини цокіт —
Сріблом передзвонює луна. 
Порівнялась.
Полоснула оком. 
Проминула...
Справжня? Чи мана?
По-жіночи граціозно й ладно 
Прямо з кроків перейшла у лет. 
Тільки й застеріг, як під укладку 
Ріжки заховалися ледь-ледь.

***

Заходить ніч, чорніша вовкулаки. 
Як перед крахом, тоскно виють пси. 
Весняні води ладні з першим знаком 
Усе змести — від квітки до роси.
Не провесніть,
романтики наївні! 
Не спіть! — 
 волають голоси предтеч. 
Бо вже коли пропіють треті півні, 
Чи встигнете вхопити щит і меч?!

Борис ОЛІЙНИК. 

Із акроприсвят до знаменних дат

Компілятивний верлібровий сонет вісімдесятої осени, або Автобумеранг корифея*

Оце вже доборолась Україна — (1)
Лежить, мов камінь з Каїново-поля, (2)
І тьма несвітня демоном звелася  (3)
Й укопано заклякла з дивини**. (4)
На глум і гріх хрещеного народу (5)
Иржа з'їдає пам'ять Трубежа***, (6)
Коли душа у ліжнику дріма (7)
У шабаші свавільної свободи... (8)
Бісівство п'є за упокій слов'янства, (9)
Облиті жовчю обереги отчі, (10)
Розіп'ято мільйони без вини... (11)
Ишачимо отак тривіччя з гаком****: (12)
Страшніше смерти — воля на приколі  (13)
У гиблий час глобального безплоду...  (14)

Скомпонував Гриць ГАЙОВИЙ, очільник ТОСіГ КО НСПУ.

22 жовтня 1935—2015 рр., 
Зачепилівка—Київ.

*Усі 14 рядків акроприсвяти взяті з книжки Бориса Олійника «Таємна вечеря. Поезії 1989—2000», і тільки три з них (з огляду жанрової структури) зазнали незначної редакційної правки укладача:  (1) с. 128; (2) с. 73;  (3) С. 29; (4) с. 31; (5) с. 28; (6) с.140; (7) с.119; (8) с. 43; (9) с. 29; (10) с. 29; (11) с. 104; (12) с. 119; (13) с. 119; (14) с. 28.
**Дослівно: «І вкопано закляк із дивини».
***Дослівно в поемі «Трубить Трубіж»: «І пам’ять їхню не сточить іржа».
****Дослівно: «Запитую через тривіччя з гаком».