У Києві відбулася презентація книги відомого українського письменника Василя Шкляра «Чорне сонце». Окрім шанувальників творчості автора, у вщент заповненому залі були й воїни, про яких і для яких ця книга, — бійці полку спеціального призначення «Азов» на чолі з їхнім відважним командиром Андрієм Білецьким. Тож так довго не стихали в залі овації на їхню честь. Автор тим часом розповів, що спочатку не збирався писати так швидко книгу, хотів осмислити все, що відбувається, а потім уже братися за перо та й волонтерська діяльність забирала дуже багато часу. Але саме вона та безпосереднє спілкування з бійцями й підказали, що треба діяти негайно. Пан Василь каже, що роман вийшов у чомусь філософським і трохи містичним, хоча герої всі реальні, навіть їхні позивні не змінено.
Оповідь у творі ведеться від імені юнака на псевдо Маляр. Насправді це єдиний позивний з усіх героїв книги, який змінив автор. Ну не так щоб змінив, просто надав українського звучання, бо на війні (і в житті) він Художник, а у Василя Шкляра — Маляр. До речі, як розповів автор, писати від імені цього юнака йому було приємно ще й тому, що знайомі. Колись на презентації свого «Чорного ворона» у Кривому Розі до автора підійшов юний хлопчина і запитав: «Покажіть, де тепер вмерти за Україну». На жаль, тепер це сурова реальність.
Чому, власне, «Чорне сонце»? Тому що це наш давній сакральний символ. І саме він став однією з частин емблеми братів Азовських, як називає воїнів «Азова» пан Василь. Староукраїнську літеру «N» перетинає літера «І». Ідея нації! Власне, емблему цю створив Художник-Маляр. У книзі він розповідає дотепний епізод з цього приводу. З маріупольської адміністрації до них приїхало двоє, витріщилися на емблему «Ідея нації»: «А што ета за свастика у вас нарисована?». Художник тоді не розгубився: «Це Гітлер. Він намальований у манері абстракціонізму». Ті мовчки проковтнули жарт. У прямому розумінні.
Та найбільше вражає звертання автора оповіді, тобто Маляра, до генералів. Він дорікає, що ті провели хіба що єдину реформу в армії. Це коли зробили себе не товаришами на кшталт своїх російських кураторів. І далі він розповідає генералам, як один із них вбив сепара. Хто саме це зробив, каже, не признається. «Ви скажете, що це неправильно, треба було подати до суду, наприклад до Київського печерського, найняти йому адвоката, привезти на суд сто дев’ять свідків, забравши їх з війни. Але там, товариші генерали, нема коли цим займатися», — каже герой книги. Взагалі, генералам у книзі присвячено чимало сторінок, особливо коли йдеться про Іловайськ. Тож було б добре, щоб і люди в лампасах її прочитали.
І все-таки головний герой — воїн «Азова». Щирий, відважний патріот. «Це люди неймовірного культурного надбання, непересічні особистості», — зізнався автор і додав, що коли спілкувався з хлопцями, інколи було навіть соромно, що вони, такі юні, знаються на деяких речах та пам’ятають нашу історію навіть краще, ніж він. А ще каже, дуже боявся, як сприймуть написане ним юнаки, але воїн з позивним Шахта сказав, що все так, як і було. А це вже неабияка похвала.
Дуже щемливою, на мій погляд, видалася розповідь про Сіроманця. Сіроманець панічно боїться телекамер, бо, ще їдучи на Майдан, удома набрехав, що надибав добру роботу в столиці на будівництві. Сіроманець зовсім недавно перейшов на українську мову, і коли спілкується телефоном з рідними, то пояснює це тим, що живе в Києві, а тут інтелігентні люди розмовляють українською, а «гібридною російською цвірінькає лише непритомна чернь». Його мати не дуже тим переймається, а лишень просить, щоб син тепло вдягався, добре їв, бо на будівництві небезпечна й тяжка робота. А ще неня, як він тепер її називає, застерігає, щоб додому не їхав, бо там йому прийшла вже третя повістка з військкомату. А от батько, найімовірніше, здогадується, бо якось запитав: «То скільки, синку, цеглин уже поклав?».
Ніде не бачив, каже Василь Миколайович, щоб хлопці так любили свого командира. Тим часом комбат Андрій Білецький, який теж був на презентації, розповів присутнім, як, власне, починався Азов». Спочатку, каже, це було 109 хлопців, які прибули з Майдану: «Це вже нині у нас є танки, зброя, амуніція, а тоді у руках тримали хіба що арматуру, ту саму, з Майдану, а ворог лупив із найновішої зброї однієї з найпотужніших армій світу». Бійці навіть спецодягу не мали, а «чорними чоловічками», як їх нарекли після визволення Маріуполя, стали тому, що носили спецівки сторожів такого кольору. А тепер цей «чорний чоловічок» став справжньою чорною пантерою й грозою російських найманців.
І заслуга того, що військо сформувалося, належить усьому українському народу, який згуртувався і віддав на захист України все, що міг. Тож Василь Шкляр не забув і про волонтерів. На презентації були й деякі з них, зокрема, подружжя Штеп із Черкащини. Дав відповідь Василь Шкляр і на запитання, коли зміниться країна. Коли думки українців прагнутимуть цього, а не лишень їхні язики. Стосовно ж балаканини, то Андрій Штепа, який приїздив до хлопців зазвичай щоп’ятниці, коли ті вмикали «Шустера», застерігав їх те не дивитися. Бо коли Шустер запитує, чому не відбуваються реформи, Штепа відповідав: «Зараз цей чиновник скаже, що треба міняти систему». І тут із телевізора: «Пока ми нє помєняєм систему, нічєго у нас не получіцца». Загалом у книзі чимало епізодів із цим чоловіком. Скажу — дотепник ще той.
Одне слово, ці реальні герої в житті і в книзі уміють жартувати, співати, любити й ненавидіти. А ще вони тримають для нас сонце.
Під час презентації (зліва направо) боєць «Азова» на псевдо Маляр і Василь Шкляр.
Фото з «Фейсбуку».
