Так написав у своєму пості в Фейсбуці Сергій Вікарчук, воїн, який нині захищає нашу землю на одному із східних рубежів. Заочно знайома із Сергієм була вже давно. Колись збиралася писати про переселенців із Криму, які знайшли себе на материковій Україні. Тоді Сергій із родиною тільки перебрався з Євпаторії до Києва і налагоджував тут своє життя. Та поки я збиралася, Сергій вирушив на війну, і про його життя на фронті почала дізнаватися уже з коротеньких дописів у Фейсбуці. Теми були щоразу різні: йшлося про життя-буття на фронті, були згадки про минуле, про Крим, були дуже щемливі про братів менших. Фразу з одного із дописів я й обрала для заголовка.
Патріотами стають
Детальніше про все ми поговорили з Сергієм телефоном. Найперше запитала, хто його батьки і звідки такий патріотизм у кримчан. Тож воїн розповів, що насправді його батьки, як у нас кажуть, пересічні й досить консервативні люди, які давно мешкають у Криму. Вони, каже, лише вчили бути чесним, про патріотизм у сім’ї не говорили. А сталося це 2007 року, коли Сергій пішов до армії. Служив він у «Десні» на Чернігівщині, там серед його товаришів були хлопці з багатьох куточків України, зокрема, і з західних регіонів. Тоді, каже, й відбувся певний розрив шаблонів, бо в Криму вчили, що на заході — фашисти, і за російську мову можуть навіть побити. «Насправді я побачив, що все не так, що мене фактично обдурили. Повернувшись із війська, я почав цікавитися історією загалом і свого роду зокрема, і з того часу, можна сказати, став патріотом», — розповів Сергій. У рідній Євпаторії він влаштовував усілякі акції, пропагував українське, займався внутрішнім туризмом, бо дуже хотів, щоб півострів став справжньою перлиною. Аж тут прийшли окупанти.
Коли це сталося, довго не брав російського громадянства, намагався якось протестувати, заявляти про себе і таких, як він, українців. Але їм щоразу ставили дуже жорсткі умови, і коли зрозуміли, що ситуація зовсім патова, зібрали з дружиною і двома дітками нехитрі статки й подалися до Києва. Тут для Сергія знайшлася робота, а от дружині не пощастило. Хоча вона й розраховувала, що у всім відомій компанії найбагатшої людини України, в якій вона працювала в Криму, знайдеться робота і в столиці. Не знайшлася, колишній роботодавець відмовив. Нині Оксана займається волонтерством, співпрацює з кримською діаспорою, виховує дітей, бо батько на війні.
Із допису Сергія у соцмережі:
«Виявилося, що, коли згорів мій старий телефон, з ним згоріли і всі номери. Так я стер певний відрізок життя».
Змінити напрям волонтерської допомоги
До речі, за словами Сергія, у Маріуполі, поблизу якого вони стоять, дуже багато патріотично налаштованих людей, особливо молоді. Дуже часто діти вигукують: «Слава Україні!» — коли бачать воїнів, а на домівках висять державні стяги і навіть можна побачити прапор УПА. Є, звісно, і сепаратисти, каже вояк, але вони нині принишкли. Тож, як вважає Сергій, нині, як ніколи, тут сприятливий ґрунт для того, щоб доносити людям правду.
Робити це можна різнопланово. Щось міг би допомогти бізнес, приміром, організувати концерти, приїзд театрів, щось на себе можуть взяти громадські об’єднання, волонтери. Головне, щоб сюди частіше приїздили відомі люди: письменники, артисти, музиканти. Це насправді, зазначає Сергій, дає дуже вагомі плоди. Сам він, окрім головної своєї функції, виконує ще одну: проводить уроки з дітьми в школі. Розповідає, що вперше, коли прийшов до них, усі були напружені, а вже буквально на друге заняття хтось причепив собі українську символіку, хтось вдягнувся у куртку кольорів національного прапора. Одне слово, люди починають розуміти, хто є справжні вороги, хто вигадані, та найперше — хто вони і де їхнє коріння. І волонтери мають змінити вектор своєї допомоги. Продукти чи будматеріали, звісно, важливі, але найважливіше — слово і безпосереднє спілкування.
Із допису Сергія у соцмережі:
«Хочете вірте, а хочете ні, але це Донбас сьогодні. Особисто я приголомшений. Придивіться на прапори. І це тільки один двір, а ще були і інші, ворота розфарбовані, машини з прапорцями, номери під євротему, просто «Слава Україні!» Плачте, смійтеся, вмирайте, але Донбас — це Україна»
Проблеми в головах
Звісно, поговорили ми з Сергієм і про військо. І на моє перше запитання, як би він оцінив нинішнє становище на фронті, Сергій зауважив, що нині, розмовляючи зі мною, стоїть по коліна в багнюці — погода дощова, а гумових чобіт, які б так виручили, на жаль, немає. При цьому командир, розповідає далі Сергій, і сам запитує, чому немає чобіт. Одне слово, проблема більше в головах. Люди не хочуть брати на себе відповідальність. А боєць не знає, що йому передбачено за законом, і на цьому часто спекулюють. Увесь час треба писати папірці. Вони часто-густо десь губляться, і потім важко знайти кінці, каже воїн. Хоча й зазначає, що з двох балів за десятибальною шкалою нині армія підтягнулася до шести. Годують непогано, форма хоч і не зовсім якісна, але нею теж забезпечені. Та дехто ще й досі живе у контейнері — бліндажів на всіх не вистачає. А все тому, що бракує брусу, рейок для будівництва укріплень. Мають бути дисципліна й порядок: і для старших за званням, і для простих солдатів.
Із допису Сергія у соцмережі:
«Служу собі вже півроку, здається, нарікань не було. Послали туди — поїхав, сказали сиди тут — сиджу. Що наказують — те і роблю. І тут комбат приїхав, який півроку десь... (пишу як є), і тепер з’явився. Ми тепер хренові, розмовляє зі мною, як з чмошним аватаром, постійні нарікання на несення моєї служби, якось послав мене, ну і я не стримався, але я відповів, а не першим був.
У мене запитання: уявіть, я реально сам прийшов в армію, сам напрошувався на ризик, усвідомлено несу службу, не пиячу, не стріляю хаотично, ну все нормально, здається, а чи заслуговую я ставлення до себе, як до чмошного останнього аватара?»
Сни, родом із передової
Ще до однієї теми, яку обговорили з Сергієм, також спонукала його публікація у Фейсбуці, де він розповідав, про що мріє, і розмірковував, чи вдасться швидко повернутися до мирного життя. Адже, хай там як, а війна триває, не вщухають і обстріли, все це накладає свій відбиток на хлопців, на їхній емоційний стан. І, мабуть, усім нам треба усвідомити, що після демобілізації ми зустрінемо уже не тих юнаків і чоловіків, яких проводжали, а трохи інакших, каже Сергій. Із загостреним почуттям справедливості, з образою на те, що чогось не додали, когось, можливо, не взяли на роботу. Та найбільше воїнів турбують новини з мирного життя. Адже за два роки після Майдану влада так і не спромоглася покарати винних, а, повернувшись із фронту, воїнам доводиться оббивати бюрократичні пороги, щоб домогтися статусу учасника, не кажучи вже про корупцію.
Одне слово, війна колись закінчиться, але всі, хто пройшов її, так чи інакше ще довго це пам’ятатимуть. І завдання держави й суспільства — допомогти воїнам реабілітуватися і знайти себе в мирному житті, дати зрозуміти, що вони так само затребувані, як і на передовій.
Фото з Фейсбуку.
