У серії «Бібліотека Шевченківського комітету» вийшла книга Бориса Олійника «Основи» (К., «Дніпро», 2015). Це своєрідне підсумкове видання до 80-літнього ювілею поета, де зібрано вірші та поеми 1962—2005 років.
У солідному томі — майже сімсот сторінок. Якщо б це був навіть детективний роман, на нього знадобилося б немало часу. А вірші ж вимагають повільнішого читання, ніж проза, отже, це книга для довших медитацій.
Оскільки Борис Олійник — особистість неоднозначна, навіть, сказати б, часом контроверсійна, то якісь його твори можуть здаватися архаїчно-консервативними й не збігатися з нашими нинішніми настроями та поглядами. І то аж настільки, що ті твори і думки, які за ними стоять, часом важко сприймати без брому, як казав інший наш класик. І тут важливо знайти камертон для настроювання на потрібний лад. Можна, приміром, зробити кілька закладок, ну хоча б на 187-й сторінці — там, де «Був я вітром, був я лютим, був я нордом...», і на наступній, там, де «Я летів красивим чортом На коні, як ворон, чорнім...», а ще на сторінці 202-й, де «За рікою тільки вишні...». Цього буде, може, й досить для того, щоб не забути, що перед нами все-таки — Поет, першорядний лірик, й усе інше, ним написане, варто сприймати якщо іноді й без захоплення, то з повагою, гідною Поета. Щоб уже закінчити з «контроверсійністю», зроблю один цілком суб’єктивний відступ. Нещодавно довелось побувати на Полтавщині, звідки Олійник родом, і запам’яталася фраза, бадьоро сказана диктором обласного радіо — мовляв, «уже в січні область повністю завершить декомунізацію». Тут одразу й пригадався їхній зачепилівський земляк Борис Олійник — от ви б, хлопці, спробували його «декомунізувати»! Це вам не просто пам’ятники зносити чи провулки перейменовувати — тут доведеться говорити про цілу епоху Великих Ілюзій, епоху, що її не викинеш з нашої історії. Епоху, на олтар якої поклали свої талановиті донкіхотські голови немало людей, може, й вищих за Олійника — згадаймо хоча б Хвильового або Довженка. Той перелік може бути довгим, бо багатьом свого часу хотілося вірити, що рай на землі можливий. Та й шістдесятників немало саме на тих ілюзіях виросло, а Олійник же з того покоління. Еге ж, він не відрікся від причетності до тих ілюзій, як інші відреклися на початку 1990-х. У цьому була абсурдна упертість Дон Кіхота. Час показав: обманюватися і обманювати — не рівноцінні гріхи. Олійник віддав перевагу першому гріхові й залишився йому вірним. У його віршах справжні герої — саме ті, котрі безкорисливо обманюються до кінця — хлопці з-під Крут, радянські солдати й навіть Нестор Махно. А от його «улюблені» антигерої — саме ті, хто обманює. Тут довгий список лжепророків: Єльцин, «бездарний шарж Нерона і Петра», і Солженіцин, «хижий блудодій», і Горбачов, «перевертень із міченим чолом». Ну і «свої» — тут саме варто процитувати початок Олійникового «Маршу п’ятої колони»:
Де ви днесь, панове коммутанти —
Видатні міняйли прапорів?
На яку адресу вам писати,
Між яких ловити кольорів?
Кажуть, в радикалів грають нерви,
Коли ви, впадаючи у шал,
Пієте натхненно: «Ще не вмерла...»,
Як учора — «Інтернацьонал».
Це написано майже двадцять літ тому, а звучить надто свіжо, й не лише тому, що надруковано у «новій книжці».
