«Наймичка» на кіровоградській сцені

Є такі вистави, які з першого разу важко відчути. Особливо, якщо це не «твоя власна драма». Такі постановки змушують вийти за межі комфортної душевної рівноваги. Це те, що треба дивитися і відчувати, щоб осягнути. Саме такою стала «Наймичка» Карпенка-Карого, прем’єра якої відбулася наприкінці минулого року в театрі ім. Марка Кропивницького (постановка заслуженого артиста України Володимира Cавченка).

«Наймичка» — не просто історія деструктивного кохання. Це одна з найглибших драм про гріх і спокуту не тільки у репертуарі кропивчан (де крім «Гайдамак» і «Хазяїна» поки що немає нічого трагічного), а й в українській драматургії. За типовим для народної драми сюжетом тут розгортається екзистенційна безвихідь — коли не можна інакше, коли суспільна несвобода змушує тебе підкоритися і підштовхує до смерті. Режисер не заграє із залом — він чесний і відвертий. Трагічний кінець легко вгадується вже з першої сцени, де біля млинового колеса у заціпенілому мовчанні стоять персонажі п’єси — головні й другорядні. Немає лише її, наймички. Але це глядач усвідомлює вже потім.

Спочатку приходить відчуття невідворотного. За ним на сцені з’являється Дарія Завгородня в образі Харитини (на знімку). І все — театральна вистава перетворюється на реальність, де немає місця надриву і академічним викрикам. Залишилася тільки гола і неприкрита правда життя, де найбільший гріх — бути чесним, слабким і беззахисним. Усі інші гріхи піддаються корекції і прощенню. І образки на стіні, які готові пробачити все, якщо ти сам собі пробачиш.
Завгородня — не грала. Вона жила на сцені від кінчиків босих пальців на ногах до похиленої від вічного цькування і страху голови. Її погляд з-під лоба, зігнута постава, цвітіння від любові, розпука, гріх і спокута були реальніші за саму історію. Адже з точки зору емансипованої сучасності нічого надзвичайного не сталося: нещасливе кохання, падіння з одруженим чоловіком, осуд — у кращому випадку змусять до кількох походів до психотерапевта чи в гості до подруги з пляшкою вина. Та навіть для українського морально стійкого XІX століття то не така вже й трагедія, якщо вмієш пристосуватися до обставин, маєш достатньо здорового пофігізму і любиш себе. Але не всі народжуються конформістами, як Мелашка (Надія Мартовська). А Харитина не змогла ні захиститися, ні пристосуватися до світу, який кожного дня випробовує тебе на міцність розрядами струму по оголеній душі, що просто шукала любові.
Не міг бути іншим і звабник Цокуль (Валерій Лупітько), якого хотілося то пожаліти, то гнилим помідором поцілити. Лупітько був на висоті — висотував живі емоції з глядацької зали (із темряви неодноразово виринало розлючене жіноче «Падлюка!», «Зараза!») через двоїстість, згубленість, егоїстичність персонажа. Лупітько був настільки психологічно правдивим, що його з легкістю можна було перенести на 130 років у майбутнє, переодягнути, перекваліфікувати у бізнесмена середньої руки чи якогось офісного менеджера, але і тоді б він викликав ті самі емоції. Бо гріх і спокута однакові в усі епохи.
За 2 години вистави режисер подарував Харитині лише хвилинну ілюзію щастя — обійми і мрії з коханим наймитом Панасом (грав Антон Адаменко чесно, гаряче, місцями не по-парубоцьки істерично, але інакше теж не можна було — інакше то був би не ТОЙ Панас). Тоді на мить здалося, що ось він, довгоочікуваний хепі-енд — обійми, рушники, дружки, хороводи, розплітання коси — можна втирати сльози і плескати у долоні. Але ні, спокута наздогнала «гріховницю пречисту». Інакше б це була не «Наймичка» у постановці Володимира Савченка. Бо на сцені, як і у житті, трапляються випадки, коли не може бути інакше.

Кіровоград.

Фото автора.