Перечитуючи спогади Уласа Самчука («На білому коні», «На коні вороному», «П’ять по дванадцятій», «Планета Ді-Пі»), неодноразово помічала, що письменник часто зустрічався з відомими людьми, й ініціаторами цього нерідко були саме вони.

Спочатку не бачила в тому нічого дивного: Самчук — письменник знаний, тож усім хотілося побачитися з ним. Знаменитості завжди примагнічують до себе. Але ось читаю про перші відвідини письменником Києва: «Іван Петрович (Кавалерідзе. — Авт.) знайомив нас на всі боки... Було помітно, що ті люди зголоднілі на свіжі людські появи. Знайшлися і такі, які вже чули про мене, як письменника, хоча рідко хто з них щось з мого читали».
Отож тоді, в 1941 році, ім’я письменника Уласа Самчука в Києві було практично невідоме. У чому ж причина особливої цікавості до нього? Чому Самчука навперебій запрошували на свої зібрання художники, артисти, науковці, журналісти? І не тільки. Читаю: «На квартирі Івана Петровича... готувалися до прийняття голови міста, який обіцяв приїхати й познайомитись з нами. Головою міста у той час був Володимир Багазій... Ми цікавилися цією зустріччю, і біля сьомої години він прибув зо своїм заступником. Приємне знайомство і радісне вітання...»
Ви сьогодні можете уявити собі прибулого з периферії до Києва письменника, до якого в готель на вечерю приїжджає очільник міста зі своїм заступником? Я теж не можу. Скажете, змінюються часи, змінюються звичаї... Але субординаційні установки змінюються не вельми. І на особисте приятельство теж не пошлешся, бо з Володимиром Багазієм письменник бачився вперше. Десь такі ж зустрічі Улас Самчук мав у різні роки і з багатьма іншими видатними людьми — академіками і генералами, церковними і політичними діячами, зокрема з Президентом України в екзилі Андрієм Лівицьким.
Секрет таких широких зв’язків прочитується у листі, якого У. Самчук одержав у Рівному в жовтні 1941 року: «Українська Національна Рада 9 жовтня 1941 р., м. Київ. До п. Уласа Самчука в Рівному. Вельмишановний Пане. Українська Національна Рада в м. Києві повідомляє, що Ви обрані до її складу. Слава Україні! Голова Національної Ради — проф. Величківський. Секретар — Ант. Баранівський. Адреса: Київ, Українська Національна Рада» (з книги «На білому коні»).
У книжці «На коні вороному» знаходимо ось таке доточення до того листа: «Ольжич управляє політикою. Його Національна Рада з деякими надіями на повторення Центральної Ради вже пущена в рух, і засідає вона в приміщенні Академії Наук. І мене там, як її члена, вже чекають також». Виходить, Самчук був не просто «членом Національної Ради», а посідав своєрідне становище міністра культури. Отож очільник Києва Володимир Багазій їхав на зустріч з Самчуком як із членом уряду України.
Письменник усе своє життя був послідовним державником. Це промовисто підтверджують матеріали, які зберігаються у Літературному музеї Уласа Самчука в Рівному. Один із них — привітання письменникові з нагоди 75-літнього ювілею від Об’єднання прихильників Державного Центру Української Народної Республіки, де мовиться: «Ваші заслуги на літературній українській ниві, а в останньому часі Ваша участь у політичному житті української діаспори, як члена Уряду УНРеспубліки в екзилі, поставила Вас серед передових одиниць української нації. При цій нагоді вітаємо Вас теж з призначенням на високе становище члена Уряду Української Народної Республіки в екзилі, як Керівника Ресорту Культури».
Усе це — свідчення тої грані діяльності Самчука, якої сам письменник із скромності не афішував.

Інна НАГОРНА, завідувачка музею Уласа Самчука у Рівному.

Фотокопія з музею У. Самчука.