Прочитав у «Голосі України» матеріал «У човні з урядом: тактика пристосування» і якось мимоволі порівняв написане з перебігом власного життя. Зовсім звичайного. Нині сиджу в своїй хаті, підкладаю в буржуйку дрова, тішуся, що мороз спав, тож, мабуть, покладу бензопилку в багажник та й гайну по дрова.
Недавно наглянув гарні сухостоїни в’яза та верби.
А ще, прочитавши замітку, згадав своє: коли починали з дружиною будувати цю хату, то мали 500 «дерев’яних» у гаманці. Сусіди, родичі позичали, без позик нічого не вийшло б. Чи питали сусіди, на що позичені гроші трачу?
Зазвичай це було так:
— Ось крокви звів, Гнатовичу, а опалубити нічим. Нині прямо до двору привезли шалівку (варіант: бетону, бруса, цегли, скловати тощо). А грошей катма. Не виручите?
Відмовляли рідко.
Аж тут приятелеві трапилася нагода купити «Жигулі», а в його грошей немає. Та ж пільгова черга на цю автівку записана на двадцять років наперед! Везіння чоловікові незвичайне. І ніхто не хоче позичити? У чому річ, мені ще не відмовляли. І я простую до Гнатовича, позичити на машину, щоб друга виручити. Про що й розповідаю Гнатовичу, а він:
— Гроші я маю, але цього разу не позичу.
— Ви ж досі мені не відмовляли, давали без свідків, розписки не брали...
— Приходь і далі, не відмовлю. Але дивлячись на що.
— Чому ж?
— А тому, — пояснив спокійно так Гнатович, — бо ти позичаєш на хату, отже, господарем будеш, сусідом, односельцем. А господарі борги повертають без розписок, по-іншому не буває. А зараз ти просиш на забавки, та й не для себе, а для когось. А в разі щось трапиться? Тоді зі своїх повертатимеш? Не по-господарському це.
А ще Гнатович розпитав, навіщо другові машина. Просто їздити, кататись? Автівка може бути знаряддям, інструментом заробітку або лише забавкою. Вийшло так, що першу й другу машину я також за позичені купував. Але я брав машину, саме щоб заробляти на ній, і «сусіди» якось легко позичали. Спершу, ніби між іншим погомонівши про те, як саме я зароблятиму за допомогою машини гроші.
І ще згадалось: було іноді сутужно, і трапилося якось просити позички на хліб для дитини. Але марно. «На проїдання» сусіди давали в борг неохоче, а на дошки-бетон — то, будь ласка. Щось у моєму досвіді трохи нагадує поведенцію банків, чи не так?
І ще пригадую. Восени я їздив власним «Туксоном» в золоту весільну мандрівку. В Угорщину. Коли ставив своє авто на стоянці біля оздоровниці чи супермаркету, то моє авто виділялось крутизною, було вище середнього рівня по класу поміж гостей з Німеччини, Австрії. А коли ставлю зараз біля сільського стадіону, куди з’їжджаються сільські футболісти на тренування, або біля «Сільпо», то моє авто там уже виглядає по класу нижчим за середній рівень.
А ще якось кілька днів прожив у Берліні, у районі приватної забудови. Так от: німці, порівняно з моїми односельцями, так само як і з іншими українськими новими забудовниками, мають досить скромні будівлі. Подібних хатинок, щоб невеличка, на один поверх, у нас навіть бідняки не будують. А ще за останні 20 років односельці купили кілька сотень автівок. Точного рахунку не знаю, але не пригадаю хоча б одного двору, де не було б однієї-двох авто. А взагалі навколо стогнуть люди, бідкаються, нарікають на злидні.
Постеріг і таку відміну «закордону», порівняно з Україною: там гуртове, громадське має доглянутіший, багатший вигляд, порівняно з приватним. Дороги, вулиці, школи, церкви, музеї, парки, як правило, добре впорядковані, ніхто не сміє забудовувати проїжджу частину, приватизовувати узбережжя, вивозити сміття з двору в гайок чи до річки. Приватні садиби — затишні, хоча, як правило, без претензій.
Але чи можна довіряти власним очам чи фотокамері? Бо ж останніми роками «за кордон» їздять мільйони українців, але бачать там щось інше і розповідають про бачене по-іншому.
Погреби
Броварського району
Київської області.
