Дім, де мешкає Світлана Чунчукова із сином Альошею, можна впізнати одразу: над дахом майорить український прапор. Село Миколаївка Волноваського району розташоване в прифронтовій зоні. За селом — блокпости українських військових. Коли в селі навесні 2014-го з’явилися перші бійці, Альоша, якому на той час було чотирнадцять, цілими днями крутився біля армійців. Ніщо так не цікавило підлітка, як спілкування із військовими. В такому товаристві він знайшов собі близьких за поглядами людей.
— Перші були з Черкас, ми з ними потоваришували. Потім ротація, став 10-й батальйон. Вони самі мене покликали. Мені подобається з бійцями, від них можна дізнатися багато цікавого. Вивчив від них патріотичні пісні, вірші, гасла, — розповів хлопчик.
Альошу виховує сама мама: батько залишив родину. Товариство військових частково компенсувало підлітку відсутність батьківської уваги. Серед бійців хлопчик знайшов однодумців, із якими було цікаво поговорити. Це було так не схоже на товариство односельців, де дехто спідлоба дивився на юного патріота.
Світлана має групу інвалідності, працює прибиральницею у місцевій школі. Живуть небагато, проте жінка завжди знаходить можливість порадувати військових домашніми пиріжками, а на свята — тортом.
— Ті, хто вже демобілізувався, повернувся додому, досі телефонують і згадують мої пиріжки, — сміється Світлана.
Того вечора, коли ми розмовляли, вона також готувала смачну випічку для бійців.
«Те, що ми за Україну, в селі всі знають. Хоча раніше й не підозрювала, що з сином будемо такими патріотами. Сама народилася в Росії, сюди мене батьки привезли в десять років. Це моє, рідне. Українську армію любимо, підтримуємо. Мене питали: а ви не боїтеся? Адже в селі різні погляди. Ні, кажу. Живу на своїй землі, мені немає чого боятися», — зазначає співрозмовниця.
Під час бойових дій село кілька разів потрапляло під інтенсивні обстріли. «Градами» зруйновано вікна в будинку Світланиної матері. Через знайомих знайшли для пенсіонерки будиночок у селі в Запорізькій області. Туди ж виїздили тимчасово Альоша із мамою, коли залишатися було надто небезпечно.
Але біда таки постукала у двері. Фатального літнього вечора блокпост, на якому саме був Альоша, обстріляли. Хлопчика тяжко поранило. Першу допомогу дитині надавали бійці. За півтори години приїхала «швидка».
— Забрали спочатку на Волноваху, а там сказали: «Оперувати не будемо, везіть до Маріуполя». Мене повезли, отямився вже в лікарні», — пригадує Альоша.
Хлопчика привезли в тяжкому стані, медики не наважувалися дати втішні прогнози. Мати картала себе за те, що не вберегла дитину. Це був чорний період у житті родини. Понад місяць на лікарняному ліжку, операція, реанімація... Та доля дала підлітку шанс: пацієнт став одужувати.
— Про що думала особа по той бік барикади, спускаючи курок, націлений у хлопчика, можна нині тільки здогадуватися. Тоді кошти на допомогу пожертвувало багато небайдужих співвітчизників, навіть не знаючи, наскільки унікальна ця дитина. Із Олексієм познайомилися, коли він лежав у лікарні. Зараз підтримуємо зв’язок. Хлопець часто пише, розповідає, як справи у школі, ділиться новими захопленнями і враженнями. Як страшний сон, намагається забути про той вечір. А нещодавно повернувся з пізнавальної екскурсії до Львова, де ще більше надихнувся любов’ю до Батьківщини, — розповіла прес-секретар Донецького прикордонного загону Світлана Савчук.
Сьогодні Альоша відвідує школу, а вечорами так само носить бійцям мамині пиріжки. Світлана каже: «Хоча погляди односельців і розділилися, вголос агітувати за «ДНР» зараз мало хто наважується». Час від часу силовики заарештовують у районі сепаратистів. Тих, хто дотримується проукраїнських поглядів, також вистачає. Але публічно виявляти їх наважуються одиниці.
Волноваський район
Донецької області.
Юний патріот із Миколаївки Олексій Чунчуков одразу після виписки з лікарні, серпень 2015 р.
Фото Світлани Савчук.
