Рік тому, 12 лютого 2015 року, в столиці Білорусі після нічного засідання в «нормандському форматі» (Україна-Росія-Німеччина-Франція) світ побачив так званий Мінськ-2. При цьому підписані декларації під назвою «Комплекс заходів щодо виконання Мінських домовленостей» не скасували перші Мінські угоди, завізовані у вересні 2014 року.
Спершу це був план мирного врегулювання ситуації на сході України, у якому по пунктах був розписаний алгоритм дій і його послідовність.
Першочерговими завданнями було повне припинення вогню, відведення озброєння від лінії розмежування, обмін заручниками «усіх на всіх», виведення російських військ, контроль над кордонами. А згодом — виконання політичних аспектів урегулювання (зміни в Конституцію, вибори за українськими законами, амністія бойовиків).
Ці пункти планувалося реалізувати протягом року. Але жоден з них повністю не був виконаний. І джентльменський договір, неофіційно названий «Мінськ-2», по суті, автоматично пролонгували на 2016-й.
Під час його невиконання Кремль і його підшефні з квазіутворень «ДНР/ЛНР» (яких Путін посадив за стіл переговорів як фактично повноправних учасників, а Київ досі не ухвалив закон, що визнає їх терористичними організаціями, але при цьому проводить антитерористичну операцію) почали міняти місцями «кроки врегулювання». І тепер країна-агресор, не виконавши жодного зобов’язання, вимагає від України реалізації політичного пакета домовленостей.
У прописних «істинах» мінського миру те, що росіянину добре, українцю — смерть. І навпаки. Цей когнітивний дисонанс гібридної дипломатії був очевидний ще тоді.
Але за різкого загострення ситуації на фронті (Дебальцевський котел) для Києва підписання «Мінська-2» було рятувальним кругом у тій ситуації й можливістю виграти час.
Путін тоді почував себе ще на коні (ефект від санкцій він відчув пізніше), але під тиском і, мабуть, вагомими аргументами з боку «європейських партнерів», він винятково як «миротворець» (РФ не визнає своєї прямої участі у війні на Донбасі) пішов на цей крок. При цьому кремлівський стратег, як свідчить історія минулого року, і не збирався дотримуватися пунктів мінського плану. Він просто переформатує його під особисті інтереси, інтерпретуючи по-своєму й шантажуючи інших підписантів.
За «Мінськом-2» Україна перепочинок, звичайно, одержала, але не скористалася ним повною мірою. Тепер спостерігається чергове загострення «на межі наступу». Враховуючи оцінку ситуації, до широкомасштабної військової операції Росія не готова. А от до локальної — цілком. Хоча такий розвиток подій, з позиції логіки, Москві не вигідний, але гібридна стратегія припускає такий хід як дієвий метод політичного шантажу.
Ще рік тому РФ і її донбаські протеже наполягали на заміні вересневих Мінських домовленостей новими. Тоді не дали. Але від цієї ідеї Путін не відмовився.
«Ми завжди кажемо, що не було «Мінська-2». Вважаємо, що така термінологія — це спроба закрити «перший Мінськ», тобто домовленості 2014 року. Річ у тім, що в «Мінську-1» є дуже неприємні пункти для росіян. І тому про «Мінськ-1» вони хотіли б забути. Але забути — не вийде», — заявив керівник апарату МЗС України Вадим Пристайко, який відповідає за переговори в «нормандському форматі» про мирне врегулювання на Донбасі, в інтерв’ю «Європейській правді».
«Це — відповідь на запитання про «Мінськ-3». Ми підозрюємо, що якщо процес почнеться, то в нього будуть закладені речі, які не сприятимуть мирному врегулюванню. Так званий Мінськ-2 був не ідеальний, а в «Мінськ-3» можуть проштовхувати речі, які ми взагалі не перетравимо».
З ПЕРШИХ ВУСТ
Роман Безсмертний, представник України в політичній підгрупі Тристоронньої контактної групи:
«Усе те, що ми бачимо і на лінії розмежування, і за столом переговорів у Мінську має такий контрпродуктивний характер... У зв’язку з тим, що політика безпеки — складова, яка є основною для початку будь якого діалогу, не вирішена, вона загострюється...»
