У лютому-березні цього року — два роки подіям у Криму, що спричинили до відторгнення півострова в нашої держави. Які передумови того, що сталося? У хитросплетіннях розбирався кримський кореспондент «Голосу України».

Час «Ч»: плани реалізувалися

Коли настав так званий час початку захоплення півострова російськими військами? Офіційно в Україні 20 лютого є днем початку анексії півострова.
Але необхідно відразу розвіяти міфи. Російські війська перебували в Криму й до цієї дати, й набагато раніше. База Севастополь, розміщення авіаційних і берегових підрозділів у Сімферопольському районі, Феодосії, Керчі було передбачено двостороннім договором «Єльцина-Кравчука» про розподіл Чорноморського флоту. До лютого перекидалися додаткові військові підрозділи з Ростова-на-Дону та Краснодарського краю. Причому все це відбувалося за цілковитої бездіяльності більш як двадцятитисячного угруповання українських військово-морських, повітряних сил, берегових військ, зенітно-ракетних і артилерійських частин, що перебували у Криму. Не було зроблено анічогісінько! Розвідка та штаби регулярно доповідали в Генштаб і Міноборони про додаткові підрозділи, про приведення в бойову готовність Чорноморського флоту. Але Міноборони (на той час ним керував ставленик Москви Павел Лебедєв) мовчало.
Перекидання тривало не тільки по повітрю, а й через Керченську поромну переправу. Там відключили камери спостереження, які мали вихід в Інтернет, і пороми йшли навантажені військами й технікою.
До слушного часу «зелені чоловічки» ховалися в санаторіях і будинках відпочинку як на Південному березі Криму, так і в Саках, і в Євпаторії. Тільки в цій західній частині Криму було розміщено майже дві тисячі десантників. До часу «Ч», яким став ранок 27 лютого, все було готове та підготовлене. Не вистачало головного — горезвісного сірника, який треба було кинути до стосу сухих дров.

Усе вирішувалося не в Сімферополі

Місцеві кримські спостерігачі, серед яких і журналісти, і політологи, а також просто громадяни, які мають здатність до аналізу, відзначають, що рішення про події, що відбувалися в Криму, ухвалювали далеко за його межами і набагато північніше. Достатньо згадати заяви Юрія Лужкова, Костянтина Затуліна, Сергія Бабуріна, Володимира Жириновського, і цей список можна продовжувати нескінченно.
Ще під час подій на Майдані 2013-2014 рр. верхівка кримської влади всерйоз перейнялася своїм подальшим майбутнім. Адже прихід до влади в Києві іншої політичної команди, автоматично означав втрату влади в Криму та можливі кримінальні переслідування.
Крім того, події в Києві в Криму подавалися однобоко. Показували тільки, як протестувальники б’ють і підпалюють міліціонерів. Тож інформаційний ґрунт готувався заздалегідь.
У грудні-січні відбулися як таємні, так і відкриті переговори кримського керівництва в особі спікера Верховної Ради АР Крим Володимира Константинова та членів президії з депутатами Держдуми, членами Ради Федерації. Потім був візит до Москви делегації кримського парламенту й зустрічі зі спікерами верхньої та нижньої палат російського парламенту — Сергієм Наришкіним і Валентиною Матвієнко. Про сам хід переговорів повідомлялося дуже мало. Константинова видавали тільки очі, що щасливо іскрилися: їм пообіцяли підтримку.
Події наростали як снігова лавина. 4 лютого на засіданні президії Верховної Ради АР Крим депутат Володимир Кличніков зробив заяву, яку можна вважати своєрідним стартом дрейфу півострова до іншого берега. Володимир Кличніков у кримській політиці з 1994 року, коли він став депутатом першого скликання кримського парламенту. Активно підтримував проросійський статус півострова.
4 лютого 2014 року Кличніков запропонував створити робочу групу, яка б підготувала зміни та доповнення до Конституції АРК і України, про проведення загальнокримського опитування громадської думки про статус Криму, про прийняття звернення до президента та законодавчих зборів РФ виступити гарантом непорушності статусу автономії Криму.
Того само дня, 4 лютого, до Криму прибуває делегація російської партії «Родина», лідер якої, депутат Держдуми Олексій Журавльов, підписав угоду з українською партією «Русское единство» й її лідером Сергієм Аксьоновим. Йшлося про створення «Антифашистського слов’янського фронту». Звертає увагу на себе одна обставина. Двома політиками було підписано звернення до президента РФ із проханням ужити заходів «із захисту інтересів і прав російських громадян і російських співвітчизників на території України в умовах розгулу войовничої русофобії й неонацистського насильства».
Тоді на цю фразу мало хто звернув увагу. Але враховуючи те, що менш ніж через тридцять днів Аксьонов стане прем’єр-міністром Криму та одним із провідників півострова в російські тенета, то зараз цей пункт виглядає зовсім по-іншому.

Мітинги та захоплення

Про мітинги в Сімферополі 23 і 26 лютого варто згадати особливо. Представники Меджлісу кримських татар проводили того дня мітинг біля будівлі Ради Міністрів Криму, а представники проросійських сил біля кримського парламенту. Там Аксьоновим був організований огляд «народного ополчення». Там колишні військові, афганці, міліціонери, що прибули, розбивалися поротно, був сформований так званий полк народного ополчення Криму. 26 лютого сталися сутички біля Верховної Ради АРК, у результаті чого загинули два та постраждали декілька десятків чоловік. О четвертій-п’ятій годині ранку 27 лютого будівлі Верховної Ради та Совміну були захоплені спецпідрозділами. Про всю серйозність намірів свідчить те, що зброя й боєприпаси в приміщення завозилися вантажівками.
Трохи пізніше відбулася сесія кримського парламенту, взято курс на відділення Криму від України. Перші «зелені чоловічки» з’явилися на вулицях Сімферополя й інших міст Криму 1-2 березня. Стояли вони без розпізнавальних знаків, техніка була без номерів. На запитання та розпитування не реагували. Були захоплені аеропорт, залізничний вокзал, служби життєзабезпечення по всьому Криму.
Після 16 березня почалося виведення потужного угруповання українських збройних сил із Криму, яке не зробило жодного пострілу.

Коли повернуть?

Питання це болюче, але не втрачає своєї актуальності на порядку денному як українського керівництва, так і закордонних партнерів.
Проте, унеможливлюючи воєнний шлях, можна говорити, що шлях дипломатії, міжнародних судів і санкцій буде тривалим.
Із цим згодний народний депутат України Олексій Гончаренко. Кореспонденту «Голосу України» він повідомив:
«Якщо говорити про інформаційну політику, то ми повинні поводитися більш активно й наступально, використовуючи передусім міжнародні майданчики, перш за все трибуну ООН, Ради Європи. Та ми повинні розуміти, що завтра ми Крим не деокупуємо».
Екс-міністр курортів і туризму Криму, що перебрався до Києва на початку березня 2014 року та вважається в Криму «персоною нон ґрата», очолює правозахисну групу «20 лютого» також уважає, що необхідно виходити з реальностей і розуміти,  що можна залучити на свій бік кримчан різними преференціями, передовсім економічного плану.
Серед пропозицій: відновлення транспортного сполучення із Кримом, стимулювання поїздок кримчан до України з метою туризму, вступ студентів із Криму на пільгових умовах, поновлення постачання продовольства до Криму, але з обов’язковою умовою: товари мають бути впаковані в кольори національної символіки з обов’язковим написом, що це товари від українського народу «З любов’ю до кримчан».
Багато в чому із цими висновками експертів можна погоджуватися або не погоджуватися. Проте однозначно погоджуюся зі словами Олександра Лієва, який впевнений, що «повернути Крим без кримчан неможливо, бо півострів не просто територія, а насамперед люди».

Крим.

 

 

«Зелені чоловічки»  в Сімферополі.

Фото автора.