Завзятий депутат, квіткова фея, чарівна дружина і мама... Усе це про кандидата біологічних наук, талановитого педагога, тендітну жінку Владиславу Валентинівну ПАТОКУ (на знімку). Люди селища вже вкотре довірили їй свої голоси і обрали до Немішаївської селищної ради і двічі до Бородянської районної. Бо знають, що всім серцем уболіває за рідний край, за кожну вулицю й деревце. Завжди привітна й відкрита, вислухає і допоможе.
У владу пішла, щоб почули
На запитання: «Чому і коли захотіла стати депутатом?» — Владислава Валентинівна емоційно відповідає:
«Це було років із десять тому, я саме була у відпустці по догляду за дитиною. Сину Владику виповнилося 2 рочки. Я почула, що немішаївські землі, на яких розташовані чудові озера, де ми купалися з дитинства, мають передати в оренду якимось «ділкам». Як біолог я бачила, які довкола унікальні рослини: більшість занесені до Червоної книги. Там бере початок річка Топірець, є джерела і водозбір. І все це природне багатство передали приватній фірмі. Було зрозуміло, що оборудки із землею дійшли й до нашого селища. Як не повстати проти цього?! Активісти створили громадську організацію «Наш дім». Як фахівець я зробила наукове обґрунтування, чому цю територію не можна забудовувати. Його підписали вчені. Та коли я вийшла на сесію Немішаївської селищної ради, з мене просто посміялися. Я вперше опинилася у такому становищі. До цього виступала на міжнародних конференціях, на трьох отримала нагороди за кращі доповіді та наукові розробки. А тут, у рідному селищі, де йшлося про добробут односельців, мене не чули... Тоді й виникло бажання стати депутатом, щоб мати можливість змінити ситуацію і добитися правди. Нелегко було виграти вибори. Але мене підтримували односельці і слова Ліни Костенко:
«Не допускай такої мислі,
що Бог покаже нам
неласку.
Життя людського
строки стислі.
Немає часу на поразку».
Я щиро вірю в Бога і перемогу справедливості. І тепер, коли йду селищем, із приємністю відзначаю, що ось цей парк ми посадили, а цей — не дали знищити, а землю повернули у власність громади...»
Із чоловіком познайомив захист дисертації
Кандидатську дисертацію, присвячену питанням імуногенетики людини, Владислава Патока захищала в Інституті гематології та трансфузіології АМН України.
«Той зимовий день був незвично сонячний, і люди довкола усміхнені, доброзичливі, — пригадує депутат. — Окрім хвилювання перед захистом, я відчувала, що має відбутися щось незвичайне й доленосне. Послухати мою доповідь зібралося чимале коло науковців і гостей. Відповідаючи на фахові запитання, я відчула пильний погляд пари таких само, як у мене, зелених очей. Увечері, обдумуючи насичений день, я постійно бачила ті пронизливі очі. Хто той хлопець?.. Наступного дня, коли вчена рада урочисто вітала мене з блискучим захистом, знову прийшов цей чорнявий юнак... із букетом троянд. Він вдало вписався в наукову розмову, аргументовано апелював фактами, гідно відповідав інститутським авторитетам. Співробітники дивувалися, де я знайшла такого сміливого й розумного хлопця. Ніхто й не підозрював, що ми бачилися удруге. Коли вчена рада розійшлася, ми познайомилися».
Юрій Дубовенко виявився аспірантом з Інституту геофізики НАНУ. Він також готувався до захисту кандидатської дисертації, тож прийшов подивитися, як усе відбувається. А зустрів свою долю. Потім було ще багато квітів, віршів, театрів, музеїв і, нарешті, весілля!
Окрім спільних наукових інтересів, цю пару об’єднали політичні погляди. Обоє є справжніми патріотами, добре знають і підтримують народні традиції, вболівають за долю України і за своє селище. І тепер, через півтора десятка років, Владислава каже про свою половинку: «Юра — моє надійне плече і підтримка. Він усі мої мінуси перетворює на плюси, уміє згладжувати ситуацію. У мене характер емоційний, запальний, а в чоловіка — спокійний, розсудливий».
Юрій же не перестає захоплюватися чарівністю своєї дружини: «Скільки часу її знаю, а вона не змінюється — вишукана, тендітна, при цьому дуже цілеспрямована і вміє добиватися свого!»
Надихають син і квіти
Їхньому сину Владиславу вже 12. У шкільних творах він пише, що його мама красива й добра, висаджує дерева і плекає квіти, проводить акції і допомагає людям. А ще Влад пише недитячі вірші про перипетії в країні, про друзів і рідних, про довколишню красу. Виливає на папір свої захоплення, спостереження і біль. У вільний від навчання час читає Діккенса в оригіналі й допомагає мамі доглядати за квітами у власному «ботанічному саду».
«Скільки себе пам’ятаю, завжди була оточена квітами, — згадує Владислава Патока. — У моєї бабусі Наді росли нарциси, півонії, лілії, дзвоники, жасмин, троянди, паничі. Серед яскравих кольорів і ароматів я почувалася маленькою феєю. Лише гладіолусів у бабусі не було. Ці дивовижні квіти я вперше побачила в букетах на шкільних лінійках. І в 9-му класі висадила цибулини на своїй ділянці».
Тепер двір Владислави з ранньої весни до пізньої осені — райський куточок, де ростуть тюльпани, іриси, троянди, та найбільше — гладіолусів. Захопившись селекцією, Владислава вивела зо два десятки власних сортів. Вони роз’їхалися по світу. Сорт Есмеральда нещодавно передали на конкурсне сортовипробування до Америки. Владислава є співзасновником громадської організації «Гладіолуси без кордонів», місцевого осередку Всеукраїнської екологічної ліги.
Бабусина наука і дідові стежини
Розпитую Владиславу Валентинівну далі — про батьків, бабусь і дідусів.
«Моя мама з родини ворога народу, — розповідає депутат. — Конфіскували все майно через те, що мій прадідусь Макар Собченко у 1947-му сказав: Сталін винен, що допустив цю війну. Сусідка-вчителька написала донос. Активісти заарештували, місцева трійка засудила, і порядну людину з рідного села Мокренщина на Житомирщині відправили до Іркутська аж на 15 років! А прадід Макар був чесним чоловіком, гарним господарем, відомим на всю околицю пасічником. Доглядав за численними колгоспними пасіками, тому його певний час не чіпали. А от його рідного брата Андрія з родиною ще у 1930-х роках забрали на Соловки. Подальша їхня доля невідома...
До Собченків у радянської влади був підвищений інтерес, бо три сестри і два брати працювали з ранку до вечора, мали доглянуту господу і найкращу хату в селі. Бабуся Надія закінчила Житомирський медтехнікум, була фельдшером. Її чоловіка — діда Василя — перед самою війною забрали на перепідготовку (мамі тоді ще не було й рочку, а братик на пару років старший), а невдовзі прийшло повідомлення про загибель... Випускне фото діда на тлі пишної споруди висіло на почесному місці в домі. Бабуся завжди казала нам із братом: «Це дідусь, він навчався у столичному Лісотехнічному інституті». Я дивилася на те фото із трепетом... Дивний збіг: через багато років, коли вже сама вступала у виш, підходжу до будівлі — і перед очима постає фото дідуся! Як зараз пам’ятаю: зимова пора, січень, а я стою і думаю, що тут ходив мій дідусь, і я також хочу тут навчатися».
Владислава закінчила той же інститут, що й дідусь (нині це Інститут лісового і садово-паркового господарства НУБІП України). І тепер викладає озеленення, декоративне садівництво і квітникарство у Немішаївському агротехнічному коледжі...
Бабуся ж залишилася вдовою у 23 роки. Була надзвичайно вродливою жінкою. До неї сваталося чимало чоловіків, та вона всім відмовляла, бо дуже кохала свого Василя. Бабуся вчила онуку, як поводитися, як тримати спину, як одягатися...
«Але найбільшим авторитетом для мене була і є моя мама — Валентина Василівна, — ділиться Владислава Патока. — Хтось захоплюється кінозірками, а я завжди хотіла бути схожою на неї — красиву, життєрадісну, упевнену в собі жінку, вимогливу до себе та інших. Вона очолювала відділ наукової бібліографії Парламентської бібліотеки, певний час була заступником директора, викладала в Інституті культури. Саме мама прищепила нам свою любов до книги. Вона передплачувала «Роман-газету», читала її уголос, а ми з братом Валентином слухали, тамуючи подих, а дитяча уява малювала подорожі, пригоди, героїв... Мама навчила нас із оптимізмом дивитися в майбутнє, любити рідний край і шанувати людей».
Записала Оксана КАЛУГІНА.
Фото з домашнього альбому депутата.
