У видавництві «Смолоскип» побачили світ майже 800-сторінкові мемуари Віталія Карпенка «Уроки пройдених доріг».

 


Автор книги — з тих, кому сам Бог велів ділитися спогадами. Адже він був народним депутатом нашого парламенту першого легендарного скликання й очолював «Вечірній Київ» за тих неймовірних «перестроєчних» часів, коли тираж цієї газети вихлюпнувся за півмільйона, а популярність була така, що тепер просто нема з чим порівняти. Отже, згадати є що. Книга вийшла ще до останнього Майдану, але саме тепер вона читається з особливим інтересом. І не лише тому, що видана «до війни», а все довоєнне завжди сприймається по-особливому сентиментально. Ні, причина глибша: книжка Карпенка — це й справді своєрідні «уроки», які варто згадати, щоб не кортіло, як це зараз модно, казати, що, мовляв, протягом усіх попередніх 25 (чи й більше) років «ніхто нічого не робив для України». Якщо пам’ять не коротка, мусимо визнати: дещо таки робили. І тоді постає категорично-нетерпляче запитання: чому ж робили так повільно і досі зробили так мало?! І книжка Карпенка дає своєрідну відповідь — хоч він сам, може, й не ставив перед собою такого завдання, а просто чесно описував те, що бачив і пережив. Але за цією сповіддю встає одна цікава істина: інерція історії, інерція масових уявлень про те, «що і як правильно робити» — зовсім не така проста річ, щоб давати швидкі шанси на переміни. Розповідаючи про себе, автор мимоволі нагадує нам і про нас — про таких, яких ми себе вже призабули. І ми змушені згадати, як, за що і за кого колись голосували і як самі приводили до влади тих очільників, які нас потім обманули. Точніше кажучи, вони обманули не так нас, як наші ілюзії. А наші ілюзії починалися зовсім не в ідеалістичних 80-х роках, а набагато раніше — у сімдесятих, шістдесятих, п’ятдесятих. Тобто у них надто глибокі корені. Карпенко, метафорично кажучи, належав до двох влад: як депутат — до «першої», як журналіст — до «четвертої». Але його книжка також і про ще одну потужну владу — владу суспільних ілюзій. А цю владу неможливо переобрати за одним разом. Можливо навіть, що часто не ми її обираємо, а вона нас. Ось чому все триває «так довго». Свою книжку Віталій Опанасович починає від народження. А народився він у березні 1941 року. Отже, якщо хочете, це спогади й роздуми людини між двох війн — між «тією» і «нинішньою». Власне, Карпенкове покоління українських діячів за поважним віком уже майже повністю відійшло від справ. Але, читаючи оці мемуари, надзвичайно цікаво думати, наскільки в нашому поколінні — наступному після «їхнього» — трансформувалися старі ілюзії. І чи стали вони настільки новими, щоб можна було чекати омріяних змін.