Біля його картин можна стояти годинами, так вони заворожують своєю красою, глибокою філософією, нетрадиційною технікою написання... «Коли ви звідси вийдете, голова у вас просто тріщатиме: «Що цей ненормальний чоловік натворив? Що він нам пропонує?»
Дарую вам ці роздуми тяжкі, може, нерозгадані, але людина повинна думати, щоб збагнути світи, які ще досі перед її очима не являлися», — сказав на відкритті своєї виставки «Генотип вольності» у Тернопільській арт-галереї народний художник України, лауреат Шевченківської премії, один із ста найвизначніших геніїв сучасності за версією британців Іван Марчук. У галереї не потовпитися, стільки людей прийшло вшанувати видатного земляка. У травні Іванові Степановичу виповниться вісімдесят. Виставкою «Генотип вольності» на Тернопільщині розпочався Рік Івана Марчука, проголошений владою області.
З висоти прожитих літ художник говорив багато речей, у яких ми самі собі не хочемо інколи зізнатися. Розповів, що все життя жив за чорним календарем, тобто тяжко працював. Підсумок — майже п’ять тисяч полотен, які розсіяні по всіх континентах, окрім Антарктиди. Працював не завдяки, а всупереч обставинам. Через перепони, що йому чинили, змушений був виїхати з України, творив в Австралії, США, Канаді. «Я жив у країнах, де не було негативних емоцій, але мені було сумно, — ділився із шанувальниками художник. — Думав, повертаюся у нормальну, вимріяну свою Україну, однак тепер ситуація така, що робота не йде, пензлик у руки не лізе. Розпочав одну картину, другу, але руки опускаються. Приходжу в студію, сідаю і розмовляю із своїми полотнами. Що робити далі, навіть не знаю. Бо ситуація не позволяє тішитися. Негатив навколо. Але життя триває... Не можу пройти вулицею, аби хтось не підійшов, не привітався, не подякував. Народ дає оцінку зробленому».
Іван Марчук констатує: в Україні народжується найбільше талантів на один квадратний метр, але їх тут не вміють плекати. Культура розвивається окремо від держави, на ентузіазмі. Хто виїжджає, хто в’яне, хто спивається. Що казати про молоді обдарування, коли йому, визнаному у світі, не йдуть назустріч. Скільки президентів та очільників столиці побували у його тісній творчій майстерні на п’ятому поверсі, обіцяли поліпшити умови, а все залишилося без змін. Те саме стосувалося персональних виставок. І лиш недавно крига скресла. Тернопіль став третім містом після Києва і Львова, де можна споглядати його «Генотип вольності». Тутешні керівники на своєму рівні обіцяють виправити ситуацію. Пропонують відкрити музей творчості майстра у Тернопільському замку. Запровадили премію імені Івана Марчука для обдарованих дітей. Погасили марку з його портретом. Запевняють, що це лише початок.
Дуже цікавою є і виставка тернопільського журналіста, фотомайстра Олега Снітовського «Вітражі душі». Тут майже півсотні знімків відкривають нам Івана Марчука у різних ракурсах: замисленим і заглибленим у себе, серед односельців у рідній Москалівці, з півнем, на купі гарбузів... Як не погодитися зі словами Івана Степановича: «Я внутрішньо свобідний, хоч життя минуло переважно у негативі». Він високо оцінив роботи Олега Снітовського й збірку дружніх шаржів відомого тернопільського художника Миколи Дмітруха, котрий зобразив генія у різних іпостасях: то він літає, то скаче на дитячому конику-гойдалці, то сидить на земній кулі з олівцем у руках...
Тернопільська область.
На знімку: Іван Марчук на відкритті виставки «Вітражі душі».
Фото автора.
