7 березня, після шестимісячного ремонту та реконструкції, відкрився Національний музей Тараса Шевченка в Києві. Здавалось, у ці дні жодні інші емоції не можуть бути більшими, ніж ті, що їх викликала окупація Криму. Але в день відкриття закладу в ньому панували емоції, можливо, не менші. Адже тут зібралися і запеклі противники запропонованого проекту реконструкції, і його автори та ініціатори. Атмосфера була настільки згущеною, що після півгодини перебування тут людина почувалася так, ніби її пропустили крізь яку-небудь соковижималку. В такій ситуації важко зосередитись і спокійно оцінити побачене. Як ставитись до того, що замуровано вхід з бульвару, натомість є новий, з двору, через скляний новоприбудований атріум? Чи колись звикнемо до того, що експозиційні зали після ремонту стали глянцево-гламурними, але цей простір здається порожнім і незатишним порівняно з тим, що ми знали раніше? Чому в залах стоять скляні куби, схожі на виборчі скриньки, на дні яких лежать якісь рукописи та малюнки, і, щоб їх розгледіти, мусиш нахилятися до підлоги? Може, це задум — мовляв, перед Кобзарем треба схилятися аж додолу? Нехай і так, але це більше схоже на елементарну незручність.
Противники новацій вважають їх злочином і у своїх судженнях категоричні. Мовляв, усе це не варте витрачених 50 мільйонів гривень, зате шкоди завдано непоправної: зникли старі рами, меблі та автентичні інтер’єри, у дворі зрубано стару шовковицю, привезену з місць заслання Тараса. Та й прибудований атріум теж є порушенням, адже будь-які прибудови до пам’яток історії та архітектури заборонені законом.
Поет і народний депутат Павло Мовчан, член Комісії Верховної Ради з питань культури і духовності, висловився так: «Це неомежигірський стиль — ні смаку, ні ідеології, ні серця. Очевидно, це й робилося від самого початку на догоду смакам колишнього власника Межигір’я. Тут явно постаралася архітектор Лариса Скорик, автор проекту. Це те саме, що вона свого часу зробила в Канівському музеї. З другого боку, мусимо все-таки подякувати за те, що зроблено ремонт — він був необхідний. Так, його треба було робити — але при цьому не вивітрювати звідси національний дух. Його звідси вигнали, а вікна закрили мішковиною. Але не все втрачено, все ще можна виправити. Зрештою, дещо мені навіть подобається — як отой атріум у дворі, там справді можна тепер збиратись людям, проводити різноманітні заходи та акції».
Можливо, справді варто відкласти остаточні оцінки — до часів, коли емоції дещо уляжуться і можна буде спокійніше говорити про перспективи. До цього схильний і новий міністр культури України Євген Нищук, який того дня відвідав заклад. За його словами, «в музеї проведена велика робота. З’явився простір для розширення експозиції, втілення масштабних проектів. Водночас ми бачимо, що не стихають дискусії про те, якою має бути сучасна експозиція музею. Та дискусія — це завжди добре, адже в ній народжуються нові ідеї».
Євген Нищук наголосив: ситуація в музеї Шевченка співзвучна із викликами, які стоять перед усією музейною галуззю. Назрів час для фахового обговорення та глибокого осмислення потреб цієї сфери.