«...І на оновленій землі 
Врага не буде, супостата, 
А буде син, і буде мати, 
І будуть люде на землі».
(Т. Г. Шевченко, «І Архімед, і Галілей»)

У черговий раз боротьба українського народу за свободу, волю, демократію, справедливе і достойне життя зазнала трагічних, братовбивчих наслідків. Багатомільйонний, працьовитий, духовно багатий, обраний Богом та природою люд, який зумів у важкій історичній епопеї добитись довгоочікуваної незалежності, потрапив у прірву страждань, бідноти, напіврабського існування та кровопролиття. Які результати 25-річної вольності і свободи!? Чому ціна української демократії стала занадто дорогою та облита кров’ю її найкращих синів та доньок? Чому майже на кожному етапі історичного життя народ України має пройти такі важкі випробовування, долати боротьбу із своїми сусідами, змінювати курс розвитку із Заходу на Схід або із Сходу на Захід, а в результаті не рухатись вперед, не розвиватись, а тупцювати на місці та шукати винних у виборі такого шляху?

Спокуса

Як завжди, пророчі слова та настанови Великого Кобзаря Т. Г. Шевченка, який у більшості своїх творів дає заповіт нащадкам жити у мирі, злагоді, достатку на своїй рідній землі, не шукаючи ворогів та зрадників, залишаються у його віршах, і не торкаються розуму і серця творців сьогодення. У сучасну свідомість та світогляд слов’янських народів намагаються закарбувати інстинкт вічної боротьби, ненависті, залежності від старшого або більш заможного, багатого добродія.
Що ж все-таки відбулось? Що змусило Україну «лягти» під експеримент «геополітичного шантажу»? На мій погляд, відповідь занадто проста. Спокуса! Спокуса політиків і влади до зради, підлості, наживи та шахрайства.
Практично у розпаді та розвалі будь-якої держави чи імперії, у тому числі таких, як Київська Русь чи Радянський Союз, відігравали ключову роль політики-зрадники, які за мзду і підкуп виконували замовлення владної верхівки країн, що займали панівне становище у світі.
Таке «щастя» випало і на наш вік. 
Занадто вигідне географічне розташування України, її транзитна функція між Європою та Азією, її колосальний природній і людський потенціал заклали основи торгівлі за Україну та Україною. 
Від того, у який «Союз» буде втягнуто Україну — залежатиме подальший баланс, курс і розвиток світової економіки, розподіл транснаціональних, міждержавних інтересів, перерозподіл впливу на перебіг майбутніх історичних процесів.
За територією, населенням, економічним, природнім, науково-технічним потенціалом і навіть виробництвом валового продукту Україну прирівнювали до провідних європейських країн. Ще тоді, на початку 90-х, коли нова еліта не вміла широкомасштабно красти, Україна мала унікальний шанс на базі існуючого народногосподарського комплексу, промислової інфраструктури визначити свій шлях розвитку, свою систему державного управління, зовнішньоекономічну політику та розвиватись на рівні високорозвинених країн світу. Але, як завжди, спрацювали абсолютно інші інстинкти, які вкотре привели державу до стану глибокої кризи, розброду, чвар і ворожнечі.
Характерною продовжує домінувати одна і та сама думка, що за будь-які прорахунки, втрати, проблеми, що приводять до зубожіння і вкрай важкого життя, ми завжди звинувачували і звинувачуємо когось, їх, інших, або будь-кого (монголів, татар, поляків, євреїв, москалів...). Пошук ворогів та споконвічне бажання, щоб вони згинули, закладені навіть в основу символів сучасності.
Чи не закодовано наше з вами буття у формат суцільної ворожнечі, злиденної, рабської долі з тим, щоб для нас це стало способом життя, а для них — тих, хто рухає нашою свідомістю, це стало, в першу чергу, засобом наживи, збагачення та вічного царювання.
Скільки, зрештою, можна дурити свій народ, пити з нього останню кров та штовхати у бік протистоянь із сусідами? І скільки може той самий народ потрапляти у капкан блуду, омани і зради вождів, отаманів, гетьманів і президентів, що під гаслами боротьби за Україну, волю і кращу долю ведуть його у безодню, залишаючи людей голими, босими, у черговий раз зневіреними та обдуреними?

Документ, що гарантує права і свободи

Незабаром Україна відзначатиме 20 років прийняття Конституції України 1996 року, яка заклала основи будівництва та розвитку демократичного суспільства, у якому людина, її життя, здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю.
У преамбулі Основного Закону України зазначено, що Верховна Рада України від імені Українського народу — громадян України всіх національностей, виражаючи суверенну волю народу, спираючись на багатовікову історію українського державотворення і на основі здійсненого українською нацією, усім Українським народом права на самовизначення, дбаючи про забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя, піклуючись про зміцнення громадянської злагоди на землі України, прагнучи розвивати і зміцнювати демократичну, соціальну, правову державу, усвідомлюючи відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішнім та прийдешніми поколіннями, керуючись Актом проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року, схваленим 1 грудня 1991 року всенародним голосуванням, приймає цю Конституцію — Основний Закон України.
Дійсно так! Як за формою, так і за змістом Конституція України визнана прогресивним, високогуманним, правовим документом, який гарантує права і свободи людини та відповідає усім нормам міжнародного права.
Народ України, саме він, а не хтось інший, виборов своє право на будівництво демократичної, соціальної і правової держави.
Водночас за 25 років незалежності влада зробила все можливе і навіть неможливе, щоб Основний Закон став не Конституцією, а декларацією, а її норми були спотворені й усунуті від реального життя.
За всі ці роки змін зазнавали лише ті розділи Конституції України, які торкались влади та її розподілу. Боротьба за владу, а не за права, свободи та обов’язки людини і громадянина стали логотипом, головним форматом та штампом розвитку демократії в Україні. Прикриваючись демократизацією українського суспільства і політичними гаслами, як театральною ширмою, в країні відбувалось не будівництво нового, а руйнація усього набутого впродовж історичного розвитку потенціалу.
Як кістка в горлі владі муляла державна власність, великі виробничі комплекси і навіть стратегічні об’єкти, долю яких визначив процес приватизації. Все, що належало народу і формувалось за державні кошти, абсолютно за безцінь перейшло в руки і власність доступних до влади «нових патріотів» країни. 
Варто зазначити, що перерозподіл власності відбувся у форматі миру, без майдану та революцій. Народ мовчки спостерігав за процесом, із вірою сподівався, що так потрібно для економіки сучасної України.
Під приводом приватизації загальнодержавна власність поступово переставала виконувати свою головну функцію, начебто з метою оптимізації та зародження ринкової економіки.
Відповідно до ст. 13 Конституції України: «Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності Українського народу». Разом з тим, це право спотворюється, і переважна більшість об’єктів стратегічного державного значення, економічно і фінансово збанкрутілих, ставали об’єктами приватної власності. Так, по суті, демократичні, реформаторські дії влади заклали основи для народження в Україні нового класу — сучасної української олігархії, яка у перспективі, на початку перших десятиліть ХХІ століття приведе «свій» народ до соціального краху, бідності та стану війни.
Вітчизняна економіка з перших років незалежності трансформується у формат ринкових перетворень. Руйнуються зовнішньоекономічні зв’язки України, передусім із країнами колишнього союзу. В державі закриваються провідні виробництва базових галузей економіки, натомість відомих усьому світу фабрик та заводів відкриваються торгові, розважальні центри, казино, бари, ресторани, готельна інфраструктура. Країна із аграрно-індустріальної поступово набирає ознак транзитного, торговельно-базарного холдингу, де вчорашній клас висококваліфікованих робітників, унікальних інженерно-технічних кадрів перетворено у прошарок «купи-продай», «люмпен» ресурсу.
Довідково. За 25 років демократичної розбудови Україна втратила 20% населення, з мапи України зникло майже 500 населених пунктів, ВВП країни з 1991 по 2015 рік скоротився на 40%, що є найгіршим показником серед усіх країн. Національна валюта після грошової реформи 1996 року по сьогоднішній день девальвувала у 14 разів. Динаміка бідності переважної більшості громадян невпинно прогресує.
Статистика, як то кажуть, банальна і всім відома, але чому ніхто не робить висновків?
Незважаючи на здобуті паростки демократичних перетворень, головною квінтесенцією досягнутого стало те, що економіка держави не змогла стати самодостатньою, а фінансово-бюджетна і грошова політика країни свідомо підводилась під залежність зовнішнього кредитора, який благополучно довів зовнішній борг до світових рекордів — 43,4 млрд. дол. США на початок 2016 року — це борг України перед міжнародними фінансовими інститутами, поки що борг, а можливо, ціна за втрату суверенності та свободи держави.
Закономірними та природними виявились «здобутки» демократичних перетворень у політичній структуризації суспільного життя.
Відповідно до ст. 15 Конституції України «суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов’язкова. Цензура заборонена. Держава гарантує свободу політичної діяльності, не забороненої Конституцією і законами України».
Абсолютно демократична норма, яка гарантує розвиток і побудову вільного, цивілізованого, громадянського суспільства.
По суті, з перших років незалежності в Україні активно зароджуються громадські рухи, демократичні формування, різні партії і об’єднання. На перший погляд це цілком природно, логічно та позитивно. Громадяни стали більш активнішими у висловленні своєї громадянської позиції, народ, що втомився від тоталітаризму, вперше отримав право на свободу думки та політичної орієнтації.
Проте і у цій сфері буття відбуваються процеси, схожі до наслідків приватизації в економіці. Численні партії, громадські організації (на кінець 2015 року в Україні налічувалось 297 політичних партій та майже 60 тисяч громадських організацій) поступово монополізуються представниками олігархічного середовища. Політичні сили, що носили у собі визнані світовою історією ідеологічні засади, які сприяли державотворенню, почали витіснятись партіями кланових інтересів, партіями і блоками імен, щось до подоби «імені Святого Миколая, Віри, Надії та Любові», які за своєю суттю почали носити виключно групові, а інколи родинні інтереси. В їх програмних діях ідеологія майже відсутня, сталість буття надто коротке, інтерес та мета дій більше схожі на сектантські рухи, ніж на партійне будівництво.
У політичній структурі країни різко порушено баланс наявних сил, де натомість лівих, лівоцентристських та центристських ідеологічних формувань активно впроваджено численні партійні структури правого та радикального напрямку, які здебільшого сформовані на ідеології агресії, боротьби з будь-ким: із владою, з тими ж олігархами, з сусідами, а інколи із власним народом.
Як результат, маємо те, що маємо!
За багато років мирного життя Україна допустила у себе дома війну, протистояння, загрозу втрати територіальної цілісності, миру та громадянської злагоди. А це вже аж ніяк не демократія, а її спотворення у найгіршому прояві.

Народ як джерело влади

Не менш своєрідним стало становище із формуванням української влади та її інститутів. Конституцією України визначено, що єдиним джерелом влади є народ, який здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.
В Україні державна влада здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову.
Виходячи саме із зазначених конституційних принципів, впродовж усього періоду суверенного життя України, між українським народом та владою (яка покликана дбати за його добробут) утворилась занадто велика і загрозлива прірва.
Своєрідною особливістю державотворення в Україні стали процеси діяльності саме нестабільності влади, хоча у демократичному суспільстві влада покликана бути сталою і змінюватись за цілком об’єктивними, логічними і послідовними обставинами.
Про яке державотворення може йти мова, якщо зміна урядів відбувалась практично раз на два роки, а інколи щорічно.
За такою схемою влада не встигала приймати програми соціально-економічного життя чи розробляти механізми реалізації конкретних дій, а тим паче звітувати та нести відповідальність за свої дії перед народом.
Такий підхід є випадковим чи закономірним?
Аргументів для переконань більш ніж достатньо. На жаль, така природа української влади передусім є глибоко продуманою і запрограмованою.
У країні з колосальним природним, науковим, технічним, сировинним, людським ресурсом достатньо сил, мудрих і високопрофесійних людей, здатних представляти народ у владі. Однак в умовах створеної політичної системи влада не могла і не здатна була виконувати свої державотворчі функції.
Натомість збереження процесів державного регулювання в усіх сферах економіки, збереження позитивних форм планового господарювання у поєднанні з ринковими інноваційними перетвореннями та запровадження ефективного механізму державного контролю — владу активно фарширували сучасними, інколи не притаманними для української ментальності, методами і технологіями реформування всіх і вся.
Кожний із урядів, що були при владі, прагнув увійти в історію своїм особливим баченням реформ. Хотіли увійти в історію, а вийшло, що у неї просто влипли! Адже за результатами реформаторських дій рівень життя в Україні не став кращим, а навпаки. Економіка країни посаджена на голку фінансової ін’єкції західних інвесторів. Соціальна сфера в регіонах країни і особливо на селі — практично зруйнована.
Реформатори спромоглись зруйнувати, по суті, все, що працювало на країну. Жодна з реформ не була розпочата в основі та не завершена за кінцевим результатом. Державні програми (а їх за 25 років незалежності було близько 500) майже в усіх сферах розвитку декларувались, затверджувались, однак не досягали визначеної мети. Реформи в системі державного устрою, економіці, соціальній сфері, зокрема, медицині та освіті — спрацювали навпаки на розвал, а не на вдосконалення. З кожним роком державний сектор звужувався, а приватний не давав очікуваних результатів. Натомість, як стандарт економічного життя, розвивався і шалено багатів тіньовий сектор під «патронатом» і «кураторством» рідної влади.
Із державних реєстрів та реалій життя у прогресуючій динаміці зникали стратегічні, промислові об’єкти, звужувалась мережа закладів освіти, культури, медицини, спустошувались і закінчили своє існування сотні населених пунктів у сільській місцевості.
У таких умовах збагачується лише клас української олігархії, бідніших у суспільстві стає все більше і більше, в державі процвітає корупція, триває воєнний конфлікт.
Усе це аж ніяк не ознаки демократичних реформ.
На жаль, народ не став безпосереднім учасником і в процесах законотворення. Практика розробки та прийняття законів України здебільшого зводиться до збільшення їх кількості. Закони просто штампуються та лобіюються, і працюють на інтереси окремих груп, а не на благо українського народу.
Процедура участі у народженні законодавчих актів, контролі за їх виконанням практично здійснюється без народної підтримки.
А широке представництво українського народу в єдиному законодавчому органі країни — Верховній Раді України — звелось до партійної номенклатури, бізнес-еліти та молодої генерації, що делегована та підтримується закордонними фінансовими та політичними інститутами. Водночас народного духу, ініціатив громадськості усіх рівнів — від села і до столиці, їх участі у формуванні реальної законодавчої бази та механізму її реалізації абсолютно не відчувається.
Дедалі частіше свою активність у творенні законів відіграють новопредставлені номінанти грантових проектів, котрі, отримавши дипломи престижних закордонних вузів, стали носіями «української правди» і «народовладдя», які, не знаючи дороги до простого люду та умов його рабського життя, прагнуть бути проповідниками світлого та щасливого майбутнього. Їх мета зламати все до основи, все те, що десятками років накопичувалось позитивним досвідом у сфері економіки, промисловості, сільському господарстві, науці та культурі, нав’язати запозичені сучасні (але чужі) мораль та цінності, які начебто там створили «рай» і обов’язково мають прижитись тут у нас на базі усього зруйнованого, на тлі бідності і зубожіння тих, хто все життя гнув спину на свою рідну країну.

Складова, де розкриті всі пороки і зловживання

І ще одна гілка влади — судова, яка теж за своєю природою покликана забезпечувати передусім захист прав громадян України, служити та обстоювати інтереси народу, — саме у цій складовій влади за останні роки розкриті всі пороки зловживань та віртуозності у маніпуляції Конституцією України та правом.
Створивши надзвичайно розпорошену судову систему і надавши довічне право на діяльність її учасникам, у державі фактично утвердилась не тільки незалежна, а й самоізольована вертикаль, яка стала підзвітна лише фінансовим потокам та суб’єктам вітчизняної олігархії. Народ, що є носієм суверенітету і єдиним джерелом влади, абсолютно не має реальних засобів та важелів контролю за діями судової гілки.
Понад те, простий громадянин, що змушений вдаватись до захисту своїх прав без фінансового статку, здебільшого стає беззахисним та безнадійним, закон і право монополізовані тими, хто здатний забезпечити «прозорість» судової демократії. А надмірне та багаточисельне творення законодавчих актів дає широкий маневр і простір для прийняття будь-яких рішень судів і усі вони завжди у правовому полі, але на користь тих, хто «має право — мати право»!
Це аж ніяк не повна характеристика стану демократії в українському суспільстві. Звісно, підходити до її ознак з позиції суцільної критики великого хисту не потребує та є не зовсім об’єктивним методом.
Якщо загалом оцінювати результати демократизації життя України, то головним позитивом і досягненням цього, безперечно, є те, що демократія кардинально змінила український народ, його мислення, погляди на державотворення, ставлення до влади та її дій.
Люди в силу обставин та безвиході, втрати довіри до влади, яка залишила їх сам на сам із проблемами та катастрофічним виживанням, почали підіймати голову, розплющувати очі й подавати голос. Події на Майдані, у зоні АТО не злякали, не поставили на коліна, а навпаки, розбудили свідомість та патріотизм українців. Народ почав розуміти, що його дурять, розводять, обіцяючи нове життя, кращу долю, цивілізований шлях перспективного розвитку, однак із кожним роком все відбувається до навпаки. Він (народ) не збирається більше терпіти, його самоорганізація майже готова до рішучих дій. Адже демократія — це передусім влада народу. Відповідальність влади перед народом, майстерність управління загальнодержавними процесами на користь більшості, а значить, народу. 
Демократія — це шлях до побудови громадянського суспільства, у якому в основі політики має бути людина, її права та свободи. 
Це шлях до побудови держави, в якій із кожним роком дії влади (Президента, уряду, парламенту) спрямовані на покращення, підвищення рівня життя, добробуту їх громадян та забезпечення миру і стабільності у суспільстві. Всі ці далеко не повні ознаки демократії заведені в Україні в тінь та залишаються програмними орієнтирами політичних сил.
Чи є вихід з такого шляху розвитку? Так, безперечно!
Потрібно терміново наводити порядок у країні. Тому що розгул демократії — це далеко не реальна демократія! Необхідно принципово відмовитись від надмірного, безцеремонного втручання заокеанських миротворців у приватні справи України. Час прийшов жити власним розумом. Модель побудови української державності має бути виключно українською. У політичній системі держави варто створити всі умови для вільного розвитку сил лівого, правого та центристського спрямування та використовувати їх ідеологічні спроможності до формування єдиної державної політики і національної ідеології.
Заборонити агресію у діяльності громадських формувань, пропаганду насильства через засоби масової інформації.
Варто лише проаналізувати характер і суть інформаційного продукту, програм національного телерадіомовлення. Переважна більшість сюжетів — вдумайтесь, тема злочинності, вбивства, катастроф і війни. З поля зору, по суті, зникла інформація про досягнення держави, про нові здобутки, передові технології, зрештою про людину, її працю, здатність людей виживати в даний час.
Загроза тероризму, антитероризму, залякування, зомбування і шантаж мають бути винесені за межі головних подій життя країни. Це атрибути аж ніяк не країни, що прагне демократичного устрою.
Надзвичайно важливим фактором політичного розвитку держави є життя за сталою Конституцією України, дотримання її норм, а не прагнення до постійних її змін.
З часу прийняття Конституції України не було досягнуто спроб запровадження ефективних механізмів реалізації її основних розділів. Навпаки, робилось усе, аби внести зміни до основних конституційних положень, створити ілюзію державотворення, турботи за розвиток суспільства і тим самим відвернути увагу народу від головних соціально-економічних проблем держави. Ліжка у лікарні можна пересувати, але від цього діагноз і хвороба не змінюються.
Тепер до дій влади — вона є такою, яким є народ. Коли народ влаштовує політика влади, тоді влада починає використовувати власний народ. У цій частині не потрібно шукати формулу для реалізації владних функцій, вона чітко виписана Конституцією України. А для її успішної реалізації варто запровадити механізм, який надасть можливість українській владі бути стабільною! Влада не повинна вдаватись до методів «попандопала» — побули при владі одні рік-два — пограбували, прийшли інші до влади — рік-два — пограбували. Досить! Необхідно запровадити систему стабільності влади, при якій вона зобов’язана в рамках п’ятирічного терміну розробити конкретну програму дій (не дорожню карту, а програму конкретних дій), запропонувати механізми її реалізації з конкретними виконавцями та відповідальними, і, зрештою, прозвітувати за виконання такої програми перед людьми.
У чому такий ефект?
Коли суспільство відчує позитив — уряд має право на підтримку, в іншому разі виконавча влада має понести повну відповідальність перед народом, який надав їй можливість представляти його інтереси. У цьому, мабуть, суть української демократії, адже динаміка занадто частих урядових змін у нашій країні знімає повну відповідальність перед народом України за дії влади. Отже, влада в Україні має бути стабільною (і нехай такий підхід до п’ятирічок у владі не викликає у нових демократів асоціацій із радянськими часами) — саме у такому сталому форматі можливо забезпечити прозорість владних дій, правонаступництво та ступінь відповідальності за зроблене або накоєне!!!
Нещодавно Україна отримала новий уряд (це вже 18-та за 25 років незалежності спроба Верховної Ради України обрати ефективний Кабінет Міністрів) -його формування, прагнення до змін та реформ не менш патріотичне від попередників. Розраховувати на «китайське чудо», на унікальність і сенсації нової команди означає — впадати в утопічний транс. Але віра має бути, дай Бог, щоб прихід нового уряду не продовжував символічну передачу влади одним від інших. Народ мудрий і розуміє, що за рік чи два неможливо навести лад і створити рай на українській землі. Однак українці розраховують принаймні на одне і головне — щоб цей уряд зупинив, стабілізував процеси дерибану, свавілля, корупції, військового конфлікту та соціально-економічного краху в державі. Зрештою, народ сподівається, що реформи мають бути народними. А звідси перші виклики і ознаки правди, реальності та демократичності дій нового уряду — мають бути зрушення (не реформи, а зрушення) в частині соціальної політики — зупинити спад рівня життя громадян України та їх зубожіння, знайти формулу стабілізації життя переважної більшості збіднілого населення, а потім формування середнього класу — як самодостатнього, саморегулюючого і впливового прошарку суспільства. Без цього реформи продовжуватимуть мати спекулятивний, декларативний та популістський характер. 

Кадрова політика

Для реалізації зазначеного шляху надзвичайно важливим є формування та реалізація вітчизняної кадрової політики як основи у системі державного управління.
Наявність інституту державної служби в Україні — ще не означає мати в наявності увесь комплекс і складові формування, добору і розстановки кадрів до кожної із гілок влади.
Зверніть увагу, Україні досить обережно, але настирливо нав’язують політику ротації кадрів у найвищих колах влади. В чому була сила влади України? У тому, що міністерства і відомства, уряд та парламент були сформовані з арсеналу практиків, досвідчених професіоналів, які на базі життєвого досвіду від району до столиці змогли просуватись і набувати зрілості. Сьогодні їх заганяють у рамки або люстрації, або пенсійного законодавства, натомість високі ранги державної служби пропонують менеджерам із великого, однак не завжди «чистого» бізнесу. Вже не дивною є практика, коли у трудовій книжці представників нової еліти перший і єдиний запис — міністр! Звісно, досвідчені менеджери у системі державного управління це добре, але без досвіду та глибоких професійних знань сфери, яку очолює той чи інший міністр, обійтись неможливо.
В іншому випадку та підходах — це не шлях, що сприяє Україні долати кризові явища, а навпаки, омана, яка затягує країну в тупикову ситуацію. Для прикладу, не зайвий досвід тих самих США чи Німеччини, як у президентських перегонах, так і на високих державницьких постах — владу отримують зрілі, набуті життям і практичним досвідом професіонали.
Варто відмовитись від словоблудства та жонглювання процесами реформ, зупинити руйнацію економічного, наукового, духовного, культурного потенціалу України та розпочати відродження базових галузей економіки, притаманних нашій державі основних напрямків вітчизняного виробництва, аграрного сектору, перейти до тотального виробництва української продукції. Зупинити ганебне жебрацтво та фінансову залежність від західних «інвесторів».
В Україні достатньо резервів та можливостей, щоб збалансувати доходи та видатки Державного і місцевого бюджетів України.
Що стосується народу та його права здійснювати пряме управління загальнодержавними процесами, то в цьому плані суть очевидна. Потрібно запровадити систему державного (народного) контролю за діями всіх гілок влади. На сьогодні лише окрема група громадських формувань в особі так званих «пакетних реформаторів», діяльність яких фінансується, знову-таки, від «дяді Сема», мають реальну можливість впливати на рішення законодавчої, виконавчої чи судової влади. Однак інші інститути народної демократії обмежені у реалізації контрольної функції над владою.
Прийшов час переглянути принципи формування єдиного інституту народного представництва Верховної Ради України, яка, за своїм складом на сьогодні уособлює інтереси не українського народу, а лише його активної або заможної частини — партій, груп, родинно-кланових об’єднань, котрі монополізували право на участь у парламентському житті країни.
Статус народного депутата України поступово трансформується у поняття члена парламенту, представника не народу, а партії, блоку, руху, об’єднання чи сили, а звідси природа законотворення працює не на народ, а на ті політичні сили та клани, які привели своїх представників до найвищої політичної трибуни — Верховної Ради України.
Саме в таких умовах думка та інтерес простого люду, малозабезпечених, безробітних, пенсіонерів та ветеранів праці, представників сільської інтелігенції, прошарку ледь жевріючої промисловості, активу вітчизняної науки, культури, духовної сфери залишаються лише у форматі виборчого процесу. Їх представники давно втратили право виступати представниками інтересів у парламенті, така функція перейшла до лобі законотворців, що реально відірвані від простого люду і, у кращому випадку, з використанням політичної етики і популізму, згадують про народ у виступах та теледебатах.
Ще один, не менш важливий, фактор, який має бути враховано під час пошуку виходу країни із стану глибокої соціальної, економічної, політичної та духовної кризи, — рівень демократії у суспільстві. Ступінь її розвитку не визначають за кількістю та чисельністю армії, боєздатністю, наявністю зброї чи присутністю техніки і технологій масового знищення (хоча в сучасних геополітичних умовах це має неабияке значення), головним чинником у цьому є і будуть критерії визначення умов життя громадян країни, їх самодостатність та система влади, народовладдя і, безперечно, дотримання прав і свобод людини.
Виходячи з таких ознак, у центрі політики України пріоритетом повинен бути не пошук ворогів, а шлях до миротворчих процесів, здатність бути незалежними в усіх складових державотворення.
Саме з дотриманням таких принципів можливо досягти омріяних і споконвічних закликів: 
«...І на оновленій землі 
Врага не буде, супостата, 
А буде син, і буде мати,
І будуть люде на землі...».

Тільки з такими підходами до сприйняття демократії Україна здатна і зможе рухатись до світових стандартів життя, як країна, що пропагує мир, співпрацю та добросусідство з усіма країнами світу, як країна, де головною цінністю — понад усе — є людина та її добробут...

Анатолій ЮХИМЧУК, народний депутат України другого скликання.