Матеріалом для вишивальниці були старі шинелі наглядачів

 

На Великдень паски у родині завжди пекла Лідія Яківна. Струнка постава, дзвінкий голос, чудова пам’ять, на обличчі — сліди колишньої вроди... На дев’яносто Лідія Романчук явно не виглядає, якби не знати, що наприкінці березня вона розпочала свій сотий десяток. Воістину: її роки — її багатство.

 

Живе у маленькій однокімнатній квартирці в Тернополі, та їй всього вистачає. Ще й ділиться з іншими: наскладала на балконі пакети з одягом, аби віддати родичам у село. З висоти своїх дев’яноста міркує: насправді людині потрібно не так багато. Головне — жити у гармонії з собою і навколишнім світом. Її доля робила такі круті віражі, що не кожен би вижив у таких умовах. Вона — вистояла, дала початок талановитому роду.


Походить Лідія Яківна з села Дермань на Рівненщині. У Ясенів у дорослий світ пішли п’ятеро дітей: троє синів і дві дочки. Всіх виховували у патріотичному дусі, в любові до України. Завжди мріяли про свою незалежну державу. І не дивно. Українців за Польщі утискали, німці також мали за людей другого сорту. Всі школи під час війни позакривали. Вчилися підпільно. Ліда у свої п’ятнадцять стала вчителькою у такій підпільній школі, де діти опановували грамоту, арифметику, українські звичаї, спів.


Вчителькою початкових класів буде вона потім і в дорослому житті. А під час війни допомагала найстаршому братові Іванові, членові УПА. Він добре знав німецьку і його взяли у комендатуру. Дізнавався про наміри німців, записки передавав сестрі, а вона доставляла їх повстанцям, була зв’язковою. За завданням підпілля вчилася також на медичних курсах, що потім не раз ставало у пригоді.


У 1944-му Ліду заарештували ковпаківці. Били. Хлопець, що її охороняв (був він із Житомирщини), порадив: «Ти хоч у чомусь зізнайся, бо заб’ють». От вона і зізналася — у націоналізмі. Думала, то найменший гріх.

Виявилося — найтяжчий. Дівчині дали п’ятнадцять років. Відбувала покарання у таборі посиленого режиму в Ханіханжі Магаданської області, де видобували уранову руду. Там було п’ять тисяч невільниць. Спідньої білизни мати не можна, лише гімнастерка і штани. Уявіть, яке то приниження для жінки. Але якби лише це... Голодували. Замість супу — баланда з хребтів оселедця, шматочок хліба. В таких умовах дівчина ще й умудрялася допомагати слабшим, ділилася з ними окрайцем. 


У чоловічих таборах було більше смертей: сильна стать не витримувала таких жорстоких умов, жінки витриваліші. Звичайно, коли найбільші релігійні свята, вони знали. Великдень святкували так: ввечері співали тихенько тропарі на чотири голоси, адже багато хто з невільниць, як і Ліда, колись були хористами у храмах. Дня не минало без молитви. Саме з Божої ласки, вважає Лідія Яківна, залишилася живою, за що не втомлюється дякувати Господу все життя. Оскільки зналася на медицині, наприкінці відбування строку взяли її до тюремної лікарні. Тут умови були трохи легші. Лікарі дівчину цінували: латинські терміни знала не гірше від них, грамотно писала історії хвороб. Тож коли її звільняли достроково (з десяти років у таборі відбула вісім з половиною), шкодували. Потім ще п’ять років поселення.


З тих часів береже Лідія Яківна гаптовані доріжки, наволочки. На чорному фоні квітнуть ружі. Матеріалом були шматки старих шинелей наглядачів. Нитками слугував хірургічний шовк, пофарбований у різні кольори медичними препаратами. Потім вона ще вишиватиме й вишиватиме: собі, дочці, онучці... Але те, тюремне вишиття — найдорожча сімейна реліквія. Вона не дає забути, через які випробування пройшов наш народ на шляху до Незалежності. 


Коли Лідія Яківна написала книгу спогадів про тюремне життя у Магадані, на неї відгукнулися невільниці. Серед них — Іванна Мащак з Англії, Оксана Зубкевич з Кременецького району на Тернопільщині... Молитва, вишиття, пісня — це те, що допомагало молодим українкам вижити у нелюдських умовах, пережити тяжкі втрати. Лідин старший брат Іван застрелився у повстанській криївці в 1944-му, наймолодший Адам повторив його трагічну долю в 1952-му. З великої родини у живих лише вона та середульший брат Микола.


Заміж Ліда вийшла у Магаданській області. Іван Романчук родом з Тернопільщини. Його, учня Чортківської гімназії, заарештували за спротив радянській владі: організував осередок ОУН. Заарештували у 1940-му і дали десять років. Там, на поселенні, познайомився з Лідою: шукав у дружини українку. Побралися через три дні після знайомства. Наречена пошила собі сукенку (з табору вийшла у тому, що було на ній: гімнастерці і штанях), вишила комірець. Ото й увесь весільний наряд. Там же, у селищі Транспортному, народилася їхня донька Леся. Але душею молоде подружжя рвалося додому, в Україну. В гості до батьків їздили, однак з пропискою були проблеми. Посадовець, котрий у 1963-му взяв на себе сміливість прописати у Тернополі Романчуків, позбувся посади. Чоловіка Івана не стало у 45 років. Лідія Яківна присвятила себе доньці, онукам, а тепер вже й правнукам.


Леся закінчила з медаллю школу, з відзнакою — Тернопільський медичний університет (тоді інститут), у якому нині викладає, кандидат медичних наук, доцент кафедри акушерства та гінекології. У медичних колах вона відома як висококваліфікований фахівець, далеко за межами Тернополя — як талановита письменниця, автор багатьох романів і повістей, поетичних збірок. Вона — зачинателька в українській прозі своєрідних романів-серіалів. Найбільш відомий роман з продовженням «Не залишай...» став українським бестселером, вийшовши накладом понад 60 тисяч примірників. Леся Романчук — лауреат кількох престижних літературних премій та відзнак всеукраїнського масштабу, на Алеї зірок у Тернополі у неї є своя зірка. Талановита людина талановита у всьому. У пані Лесі — чудовий голос, тож знають її і як барда. 


Онучка Лідії Яківни Наталка Колтун — відомий журналіст, радіоведуча. Виховує сина Ярослава і донечку Яринку. Був у Наталі й молодший брат Олександр. На жаль, не так давно він загинув в автокатастрофі. Ким стане наймолодша Яринка, нині загадувати зарано: дівчинці невдовзі виповниться рочок. Та хочеться вірити, що візьме найкраще від славних родичів. Звісно, якби інші часи, то і її прабабуся могла стати літераторкою чи співачкою. Навіть в умовах, що склалися, зуміла видати дві книжки спогадів, три пісенники.


Цього року почесна місія пекти паски, каже Наталя, мабуть, перейде до її мами Лесі. А рецепт, швидше за все, залишиться родинний, дерманьський. Зі мною пані Лідія також поділилася секретами вдалої паски. У її рідному селі її називали бабкою. Так ось, тісто обов’язково слід замішувати на живих дріжджах. Пекти у четвер. У хаті має бути тихо, не дай Боже, сварок чи протягів. 


У великий день Воскресіння Господнього цій мужній жінці хочеться побажати здоров’я, родинного тепла і ще побачити на своєму віку ту Україну, яку вона виплекала у своїх мріях, за яку боролася, за яку віддали життя її брати... 

 

Тернопіль.

 

Чотири покоління (зліва направо): Лідія Романчук, Наталка Колтун з Яринкою, Леся Романчук. 

 

Лідія Романчук з найдорожчими реліквіями. 


Фото автора та з сімейного  альбому Романчуків.