Чародійниця глиняної іграшки — так називають Олександру Селюченко. Нинішнього року видатній мисткині гончарного осередку Опішного, що на Полтавщині, виповнилося б 95 літ.
Народилася майстриня 6 травня 1921-го в гончарській родині Федора та Явдохи Селюченків. У їхній сім’ї завжди багато працювали. Олександру ще шестилітньою теж залучили до справи. Ліплення було для неї грою, яку вела мати, мудра наставниця. «Посадили і мене малою до лави ліпити. Брат гончарує, мама ліпить, а я вчуся. Батько доводить до кінця все обпалом. Спершу я ліпила рибки і качечки. Моя матінка не знала, що вона привила любов до глини, що немов чари, за які все життя віддам і ладу не матиму — стану одинокою», — писала Олександра Селюченко в щоденнику.
Значними подіями в її юності були щорічні ярмарки в Опішному. Любила дивитися, як люди в колоритному вбранні зі своїм крамом їдуть на базар. Побачене пізніше увійде в її творчість, набуде форми в її гончарних виробах.
По закінченні семирічки, 1937-го, Олександра навчалася у дворічній Опішненській школі майстрів художньої кераміки, потім поїхала на роботу до Запоріжжя. Під час німецької окупації повертається до Опішного, а 1943 року її відправили на відбудову Донбасу. Там жила впроголодь, виконувала брудну й тяжку роботу — все це підірвало здоров’я. 1946-го повернулася додому й пішла на завод «Художній керамік». Спершу була різноробочою, а згодом обійняла посаду ліпниці, на якій вона пропрацювала до виходу на пенсію 1976 року.
У 1949-му Олександра Селюченко відіслала свої вироби на Всеукраїнську виставку іграшки в Київ, де їх відзначили премією. Відтоді почалося її сходження до вершин творчості, хоча було воно нелегким. Свідченням цьому є її листи, щоденники, записники. Змушена, як і інші ліпниці, виконувати норму й копіювати свистуни, довгі роки вона виборювала право на творчість. Уже ставши відомою далеко за межами України майстринею кераміки, учасницею приблизно 100 виставок, зокрема міжнародних, немолода й хвора жінка щодня ходила на роботу — відпрацьовувати вісім годин і виконувати норму. В одному листі писала: «Силою жмуть, аби я не творила, а сиділа і пекла норму. І ніхто не згадує, що я творчий майстер. Я прожила вік, а жодної персональної виставки не мала. Наче я не ліплю. Ніхто не розуміє, що я прожила однією глиною. Це було основне в моєму житті». І лише 1970-го Олександру Федорівну прийняли до Спілки художників УРСР, а через рік дали звання заслуженого майстра народної творчості УРСР. Персональна виставка відбулася аж 1985 року в Полтавському краєзнавчому музеї. У творчості вона зверталася до звичних для народної пластики сюжетів — різноманітні коники, баранці, пташки, вершники тощо. Теми складніших композицій шукала в Котляревського та Гоголя (персонажі «Наталки Полтавки», «Сорочинського ярмарку»).
В особистому житті Олександра Селюченко була самотньою, що гостро відчувалося на схилі літ. Вона переживала байдужість до себе після виходу на пенсію, не маючи ні матеріальної, ні духовної підтримки ані з боку керівництва заводу, ані Спілки художників, ані місцевих органів влади. Одначе не припинила творити й шукати нові засоби, матеріали, сюжети, композиції.
За свій вік майстриня здобула славу справжньої легенди народного мистецтва. Для послідовників й учнів вона залишилася прикладом доброти та щиросердності. 23 червня 1987 року Олександра Селюченко відійшла в інші світи. А її сповнені тепла витвори прикрашають музейні та приватні колекції в Україні й за кордоном.
Наталя Ібрагімова, завідувачка Меморіального музею-садиби гончарки Олександри Селюченко.
Фото надано автором.
