До сороковин з дня смерті Анатолія Тимофійовича Авдієвського
Маестро неодноразово приїздив з концертами в рідне селище Цебрикове, де минули його дитинство і юність. Ми познайомились у 2004-му, коли відзначалося 200-річчя селища. Потім мені з дружиною Оксаною пощастило спілкуватися з Анатолієм Авдієвським (на знімку) в актовій залі Апеляційного суду Києва, де артисти знаменитого Хору імені Верьовки вітали нас із професійним святом і де Анатолій Тимофійович був простий, привітний і легкий у спілкуванні.
Та саме цебриківська зустріч для мене — найдорожча. Я вперше в житті близько побачив того, про кого розповідали батьки, земляки. Адже «сам Авдієвський» наприкінці 1970-х приїздив до них із Хором імені Верьовки, який дав дуже гарний концерт для селян у чапаєвському Будинку культури тодішнього колгоспу, головою якого був Михайло Якович Погрібний — товариш Анатолія Тимофійовича по художній самодіяльності в Цебриковому.
Розповідали, що після небаченого досі (та й опісля) в наших селах такого дужого і гарного концерту під час вечері за столами щедрих господарів у фойє Будинку культури Анатолій Тимофійович зауважив своїм артистам, котрі співали якоїсь української застольної: «Дивіться мені, не фальшивте. Не думайте, що прості селяни не відчувають голосів. Адже вони живуть поруч з солов’їними піснями! А це вже, я вам скажу, — небесна майстерність!»
Він народився в селі Федвар нинішньої Кіровоградської області, а зростав на Одещині, в Цебриковому, де всотав у свою душу неповторні чари цієї землі.
В одному з інтерв’ю Анатолій Тимофійович розповідав, як малим на свята ставав біля музик і «допомагав їм кришками від каструль». А якось із трирічною сестричкою пішли в поле подивитися «куди ховається сонце». Коли їх пізно увечері знайшли, батько хотів покарати сина й поставити в куток на коліна, проте він не підкорився. «Я жодного разу в житті ні перед ким не ставав на коліна».
З розповідей нашого земляка — одеського академіка Миколи Артемовича Зайця, батьки якого і Анатолія Авдієвського дружили, мені відомо, що Авдієвський-старший був ветлікарем у Цебриковому. Інколи «жалівся» на сина: «У всіх діти як діти, а мій тиняється з баяном... Що з нього вийде, не знаю!» Але сам батько мав гарний голос. Анатолій Тимофійович свідчив: «Бувало, як заспіває своїм баритоном «Повій, вітре, на Вкраїну», у самого сльози так і ллються з очей...»
— Батько радив мені обрати професію, яка б мене забезпечувала — інженерну або будівельну, — згадував Анатолій Тимофійович. — Я його послухав і здав документи в Одеський будівельний технікум. Після цього проходив з другом повз консерваторію. Почув, як із прочинених дверей ллється музика. Друг порадив зайти. Там мене прослухали і сказали: «Негайно подавайте документи». Той день став найщасливішим у моєму житті.
Не забував Маестро свою малу батьківщину — нашу улюблену Одещину. І саме в Одеській філармонії провів свій прощальний концерт Анатолій Тимофійович, заспівавши дуетом з однією із хористок.
«Але ж концерт був! Авдієвський був радісний, привітний, багато розказував про свою рідню, про Цебрикове, звідки він пішов у велике і славне життя... Голос його потужний! І це в такому віці!» — ділився враженнями Микола Заєць...
Анатолій Тимофійович Авдієвський був не тільки щедро обдарованою (окрім музики — гарно малював, різьбив по дереву), а й мужньою людиною. Згадував: «У радянські часи мене кілька разів хотіли зняти з посади як націоналіста. На початку 1970-х завідувач відділу пропаганди Київського міськкому партії навіть підготував документи для відкритого суду наді мною. Звинувачував у тому, що Хор Верьовки виконує лише українські пісні. Сказав я тоді першому секретарю міськкому партії: «Якщо вам це не подобається, то перейменуйте нас на хор пісень СРСР... Я відстояв свої позиції, хоча запросто могли мене звільнити. У таких випадках на компроміси ніколи не йшов».
І нам, землякам Великого Митця, треба зробити все належне для увічнення його пам’яті. Зараз вирішується питання про перейменування однієї з вулиць селища Цебрикове на вулицю Анатолія Авдієвського. У місцевої влади є намір встановити в центрі селища пам’ятник чи погруддя та барельєфи на Цебриківській середній школі, в якій він навчався, Будинку культури, де виступав у художній самодіяльності. А ще треба заповнити одну принизливу для нас, жителів Великомихайлівщини, прогалину — бо у Вікіпедії немає жодного слова про дитинство і юність Авдієвського в рідному Цебриковому.
Такі, як наш земляк (земля йому пухом і царство небесне!), народжуються лише раз на століття. Жодна людина в історії України не керувала художнім колективом понад 50 років!
Браво, Маестро!..
Про автора
Народився 1955 року. Виріс в с. Юрашеве Великомихайлівського району Одеської області. Кандидат юридичних наук, заслужений юрист України. Автор постанови Апеляційного суду міста Києва від 13.01.2010 року, якою Голодомор 1932—1933 літ визнано геноцидом частини українського народу — його селянства. Видав дев’ять збірок поезій. Нині Віктор Скавронік — суддя столичного суду у відставці.
Фото Олександра КЛИМЕНКА.
