Читачі нашої газети, безумовно, звернули увагу на статтю Сергія Цигіпи «Під прицілом інформаційних «градів», опубліковану в «Голосі України» 20 квітня. Тема — інформаційна війна Росії проти України. Ця тема у всіх на вустах, про неї всі нібито «щось знають» і всі «щось говорять». Але не можна було не помітити, що Сергієм Цигіпою ця тема опрацьована якраз так, як можуть не «всі», хто переважно черпає свої аргументи з екрана телевізора. А інформаційна війна, як усяка інша, має свої невидимі пласти, відкриті не кожному, і саме ці пласти автор опрацьовує зі знанням справи і добрими аналітичними здібностями. Мимоволі хочеться дізнатися про такого автора більше. Отже, Сергієві Цигіпі (на знімку) 55 років, він журналіст, політичний аналітик і військовий експерт. Кожен охочий може знайти його численні блоги останніх років у Інтернеті. Одначе є дещо й поза Інтернетом. Скажімо, 2009 року Сергій Цигіпа видав книжку «Байки $мутного Vремени» (видавництво «ПИЕЛ», м. Нова Каховка). З огляду на малий тираж (1000 примірників) і відсутність книгорозповсюдження, видання давно стало рідкістю. Що таке ті «Байки...»? Авторський підзаголовок — «казкова трилогія». Це іронічна історія пострадянських країн від її початку до глухого (й здавалось — непроглядно довгого) передреволюційного періоду. Це безжальний стьоб з приводу самого пострадянського простору та його вождів. Слово «постсоветский» автор трансформує в «поцовитский», а відтак у нього з’являється і ціла «династія царів Поцовитих», їхніх соратників та сучасників. І всі тут легко впізнаються, навіть чужоземці (як-от Грізлі Укусушвілі або Вермут Конь), не кажучи вже про ближніх (як-от опричник Нікола Пельменченко, київський володар Червивецький, або цар Бельцин, цар Владімір Пудинг Навічний, і наші царі — Віктор Двометровий, Віктор Медонос і два Леоніди — Кучмовоз і Кравчучковоз). Неймовірно, але автор дав почитати книжку Л. Кравчуку і навіть набрався нахабства й попросив Леоніда Макаровича дати відгук! Той відгук уміщено на обкладинці: «Сміявся до упаду, правда, іноді крізь сльози». На відміну від поблажливого Леоніда Макаровича, сміятися не дуже хочеться. По-перше, через те, що пострадянська історія, почата як скомороший фарс, тепер стоїть перед нашими очима як трагедія війни. Та й мова, якою це написано, — вельми своєрідна. Це російська мова, спародійована під давнє просторіччя («што», «єнто», «токмо» і т. ін). Отак, ніби за спиною автора стояли фольклорні «Бурановскіє бабушкі» з Малопургінського району Удмуртії! Мабуть, таки гріх насміхатися над будь-якою мовою, і цей філологічний стьоб здається нав’язливим, як будь-яка надмірність (все-таки майже 400 сторінок дуже убористого тексту). Але з другого боку, справляє враження невичерпність фантазії автора, його здатність витримувати марафонську дистанцію й живий темперамент веселого чоловіка, який, окрім стьобу, як ми тепер знаємо, здатний і на серйозну аналітику — вищу повсякденно-дилетантського рівня.
