8 травня — День пам’яті та примирення
Він був моїм другом. Набагато старший, Іван Омелянович Горілий був мені близьким, як батько. Не так давно, не доживши кількох місяців до 95-річчя, він спокійно відійшов у небесні обителі.
Він мріяв дожити до того часу, коли у Верховній Раді не буде жодного комуніста — і в цьому помер щасливим. Мріяв дожити до перемоги над росіянами — і тут він теж майже дочекався, адже перемогою є вже те, що роззброєна, знесилена російськими агентами Україна зупинила агресора.
Він воював під Ржевом, і туди потрапила газета «Красная звезда», де містилася промова Вінстона Черчилля, який обіцяв відкриття другого фронту лише у 1944 році. І молодий Іван Горілий подумав: «До того часу мої кістки уже зогниють!» Але пережив і війну, і Черчилля, і розпад Союзу, дочекався заборони Комуністичної партії, яка розорила його рід, накликала біду на рідне Городище і на всю нашу Україну.
Дід Іван був майстровитим і хазяйновитим: допоміг мені купити дачу поруч зі своєю, і ми чимало часу провели у розмовах про все на світі. Він учив мене щепити груші і ростити ехінацею, яку звав панею. Виноград, що обплітав мою альтанку, був також постійним приводом для наших розмов.
Він був переконаним християнином, і я вважав за честь розцілуватися з його сивою бородою у Катерининській церкві, бо останні роки він уже не часто мав сили туди дійти. Колись патріарх Філарет, вітаючись із ним, сказав: «Ви — як патріарх!» Сивобороді діди розцілувалися...
Ось що писав про мого друга Сергій Павленко у «Голосі України» в листопаді 2013 року:
«Кавалер трьох бойових орденів Іван Омелянович Горілий пройшов війну від її початку і до Берліна. Дивом вижив. Може, ще й тому, що хотів повернутися в село Городище Бахмацького району і подивитися в очі тим активістам, які виганяли його родину з хати...
— Голод планували заздалегідь, — упевнений 92-річний чернігівець. — У 1929-му до нашого села приїхала міліція з Батурина. Почали робити обшуки і забирати всю зброю. Бо передчували, що люди протестуватимуть.
Його батько, Омелян Горілий, ще 1908-го очолив місцеву кооперацію, мав великий авторитет серед селян. Родина Горілих та ще кілька десятків сімей, щоб жити ближче біля наділеної землі, заснували біля села хутір Петровського. Утім, переселенці невдовзі стали заручниками колективізації. Бідняки-активісти організовували колгосп, і їм сподобалася добротна садиба Горілих.
— Наклали у 1931 році на нас немилосердний податок, — згадує Іван Омелянович. — Думали, що Горілі не виплатять. Та батько сплатив. Вони принесли додатковий податок — довелося продати корову, кобилу, лошицю, кілька овець, свині. Розплатилися! Тоді сільське начальство ще обкладає господарство податком, який мали сплатити за десять днів. Але вже на третій день (а було це в листопаді) вигнали з хати, все розпродали за безцінь. А в сім’ї — десять душ. Куди йти? Пішли до материного брата. А його попередили: якщо не виженеш, то й тебе розкуркулимо. Потім ще жили у свояків. Аж доки нам не виділила кімнатку родина залізничника. Батькові не було місця, і він ходив ночувати по сусідах. У листопаді 1932 року ми приховали в яму зібрану картоплю, але навесні 1933-го, щойно її дістали, щоб просушити, хтось доніс голові сільради, і той із комуністами прийшов її конфіскувати. Мати не давала, то керівник акції Плевако почав її штурляти. Я, одинадцятирічний, учепився у нього. Він повалив мене на землю і став душити колінами. Активісти заарештували мене і матір та тримали в сільраді, доки нас не випустив якийсь уповноважений. Я, вже офіцер-орденоносець, у 1945 році, повернувшись до села, зустрівся на вулиці з тим Плеваком, він мав жалюгідний вигляд. І хоч я йому нічого не казав, подався невідомо куди з села...
Старший лейтенант Іван Горілий після війни вчителював у рідному селі, потім аж до пенсії працював на будівництві, навіть очолював одне з чернігівських будівельних підприємств. І досі ветеран щодня молиться за душі безвинно убієнних...»
...Коли Україна здобула незалежність, фронтовик Горілий перестав одягати ордени і медалі й став носити тільки колодочки. «Бо там ідоли — Ленін і Сталін». А 9 Травня рвав у себе на дачі тюльпани і йшов до церкви молитися за полеглих однополчан. Він не визнавав радянської патетики «Дня Побєди». Бо була це гірка перемога. Занадто гірка, щоб радіти.
...Кажуть, що треба об’єднатися і примиритися за прикладом іспанського генерала Франко. При цьому забувають, що іспанці об’єдналися навколо Іспанії, а не навколо Комінтерну Сталіна, який організовував там громадянську війну. І примирилися тільки після перемоги над заколотниками, над іспанським варіантом гібридної війни.
Чернігів.
Фото надано автором.
