У подружжя Бойків із селища Торецьке, що під Слов’янськом, одинадцятеро дітей: четверо рідних і семеро прийомних. Дві старші доньки вже створили свої сім’ї і живуть окремо. Зараз під опікою мами Альбіни й тата Олега дев’ять дітлахів: чотирирічний Тимур, восьмирічний Вітя, дев’ятирічний Андрійко, десятилітні Юля та Сергійко, 12-літні Оля і Дмитрик, 13-літні Сашко й Наташа.


— Історія нашого дитячого будинку сімейного типу почалася в 2008 році, — розповідає 44-річная Альбіна. — Коли друзі всиновили трьох сиріт, я вперше так близько зіткнулася із проблемою знедолених, покинутих батьками дітей. 

 

 

Пам’ятаю, у малюків були обморожені ручки й ніжки, на стопах рани: вони тривалий час ходили вулицями без взуття. 

Через кілька місяців після цього, взимку 2009 року, наша молодша дочка Юля захворіла на застуду, і ми опинилися в дитячій лікарні. В тому самому відділенні лежав «відмовник» Вітя: у віці двох років він важив лише сім кілограмів і не вмів ходити. Я одразу вирішила, що заберу малюка додому.

Поговорила із чоловіком, він мене підтримав. Пішли разом до служби у справах дітей, а там повідомляють: у Віті є п’ятирічний братик Дмитрик, він перебуває у приймнику-розподільнику. Не роздумуючи ні секунди, я відповіла: «Ми беремо цих діток». Попервах було складно: хлопчики важко звикали до нових умов. Якщо Вітя бачив шматок хліба, одразу ховав його за пазуху... Для Дмитрика найняли репетиторів, почали готувати його до школи. Неймовірно: дитина, якій лікарі поставили діагноз «відставання у психічному розвитку», стала вчитися на «відмінно», англійську мову знала найкраще за всіх у класі!

Через два роки мені зателефонували зі служби у справах дітей: «Із неблагополучної родини забрали трьох дітей. Якщо не влаштуємо в родину, вони потраплять до інтернату». «Який інтернат? — кажу. — Ми їх забираємо!»

Тоді Наташа вчилася в третьому класі, Оля — в другому, а їхній братик Сергійко — в першому. Діти абияк могли писати, а ось рахувати не вміли. Не знали елементарних речей. Пам’ятаю, ми купили Сергійкові костюм, а він з подивом став смикати за ґудзики: «Це що?» Потім Наташа пояснила, що раніше з одягу в нього були тільки штани на резинці й футболки.

Ми знову найняли репетиторів і за рік підтягли дітей так, що ті стали одними із найкращих учнів у класі. Вони дуже легко ввійшли в нашу сім’ю. На той момент я тільки-но народила молодшого синочка Тимура, і Оля з Наталочкою допомагали мені його няньчити. А Сергійко ніяк не міг насититися маминою ласкою, усе просив: «Ненько, поцілуй мене ще один разок!»

Потім почалася війна. Ми із чоловіком були в Києві на конференції із проблем прийомних сімей. Тоді й почули, що сепаратисти захопили Слов’янськ. Пам’ятаю, у мене підкосилися ноги, схопила чоловіка за руку: «Треба додому, там діти...» Ви, напевно, чули про гору Карачун? А наша гора — Торець — наступна. В нас над головами практично безупинно літали снаряди. Одного разу синок Тимур від страху так притулився до землі, що я насилу його відірвала. Відтоді він дуже боїться гучних звуків. Якщо десь працюють молотком, Тимур біжить до мене: «Мамо, це бомба?»

Обстріли були такі, що ми боялися відпускати дітей до школи. Думали: куди б їх вивезти? І тут зателефонували із благодійного фонду: «Ми евакуюємо із зони АТО багатодітні родини». Для Олі, Дмитрика, Наташі, Віті й Сергійка штаб придбав путівки до дитячого оздоровчого табору, а Юля і Тимур залишилися з нами. Співробітники гуманітарного фонду вмовляли нас їхати до Києва, де влаштували тимчасовий притулок для біженців з дітьми. Але ми відмовилися. Адже Святогірськ, де діти відпочивали у таборі, розташований за тридцять п’ять кілометрів від нашого селища. Зона бойових дій зовсім поруч, а раптом щось? Думали так: якщо, не дай Боже, у Святогорську почнуть стріляти, ми з Олегом сядемо в машину, заберемо дітей — і все.

Утім, нікуди ми не виїхали й пробули тут усі 84 дні окупації. У квітні 2014 року ми отримали останні соцвиплати (потім їх заморозили, і люди кілька місяців сиділи без копійки), і я на всі гроші закупила борошно, цукор, соняшникову олію, тушонку. «Будуть соцвиплати чи ні, «білі» прийдуть чи «червоні», а дітей годувати треба», — пояснила чоловікові. У регіоні вже почалася смута: було зрозуміло, що добром це не скінчиться. 

Тільки-но почастішали обстріли, єдиний на все селище продуктовий магазин закрився. А тут стільки людей зі Слов’янська прибуло! Матусі, діти, люди похилого віку... Усе хотіли їсти, а харчів не було де купити. Тоді я почала пекти хліб і роздавати його переселенцям. Ділилася всім, що в нас було: картоплею, крупами, домашньою консервацією. Я розуміла, що окупація і голод можуть затягтися, і поспішала заготовити побільше «закруток». Уявіть картину: навколо рвуться снаряди, а я стою на вулиці й консервую огірки...

Снаряди зруйнували лінію електропередач, і селище залишилося без світла. Тоді неабияк став у нагоді наш електрогенератор. Щоправда, бензину йшло багато, а купити його було ніде. І тут на околиці селища з’явився блокпост української армії. Ми із чоловіком поїхали туди: «Хлопчики, дуже потрібний бензин». «Зробимо!» Військовослужбовці різних підрозділів домовлялися між собою, і до нас додому регулярно приїжджала машина з паливом. 

У липні 2014 року, коли звільнили Слов’янськ, ми забрали дітей із табору, дорогою купили величезний торт і поїхали додому — відзначати радісну подію.

Війна пробудила в нас величезне бажання допомагати людям. І коли знову зателефонували зі служби у справах дітей і повідомили, що двом братикам з Горлівки потрібна сім’я, ми із чоловіком не змогли залишити сиріт без нашої підтримки. До війни дев’ятирічний Андрійка та 13-річний Сашко жили в горлівському інтернаті. Там їх часто відвідувала тяжкохвора мама, але після перших обстрілів вона пропала безвісти. Потім Сашко розповідав мені, що вихователі інтернату розбіглися, залишилася тільки медсестра. Вона водила дітей у погріб, і там вони разом чекали, коли закінчаться бомбардування.

«Одного разу приїхали «денеерівці» й на машинах перевезли нас у велике бомбосховище, — розповідав Сашко. — Дорогою семеро дітей кудись зникли. Ми запитували: «Де вони?», але нам нічого не відповідали. Якось був дуже сильний обстріл, і тоді один дядько сказав іншому: «Треба терміново передати дітдомівських українській стороні, а то їх тут повбиває». Так Сашко й Андрійко опинилися в Красному Лимані, де десять місяців прожили в центрі психологічної реабілітації.

До речі, днями подзвонила психолог із Красного Лиману, стала розпитувати, як там Сашко й Андрійко. «Обидва вчаться добре, — кажу. — Сашко виборов призові місця на районній олімпіаді з біології і географії». «Ви про кого зараз кажете?» — уточнила психолог. — «Про Сашка». — «Не може бути! — вигукнула жінка. — Адже він так погано вчився». А через кілька місяців життя в люблячій родині став відмінником!

Коли ми забирали хлопчиків із Красного Лиману, на Сашкові була заношена до дірок футболка й рвані гумові шльопанці. Поїхали на базар, накупили хлопцям джинсів, яскравих сорочок, кросівок. Андрійко поставився до обновок спокійно, а Сашко аж розцвів від щастя. Гарно вбрався — інша людина! Я обійняла його за плечі й кажу: «Чоловік повинен бути не тільки доглянутим, а ще й розумним. Нумо підтягувати навчання». Нам із чоловіком не довелося примушувати Сашка вчитися. Він сам шукав матеріали в Інтернеті, писав реферати, читав додаткову літературу... Тепер не можу нарадуватися його успіхам.

Проте дехто нас засуджував. Люди різні, самі знаєте, і дехто докоряв мені: «Як ви могли взяти дітей сепаратистів?» «Мені однаково, звідки дитина — з мирної чи окупованої території, — відповідала я. — Діти завжди залишаються дітьми, і всім потрібна сім’я».

Одного разу сіли всі разом обідати, а 13-річна Наташа каже: «Тепер у нас шість хлопчиків і три дівчинки. Мамо-тато, добудуймо будинок і візьмімо ще трьох дівчаток, щоб усіх було порівну». Річ у тому, що ми з чоловіком мріємо відкупити половину будинку в іншої родини (вона виїхала в Крим). Якщо вийде, візьмемо ще дітей. А якщо не вийде... напевно, все одно візьмемо.

Нещодавно в Наталочки проявилася алергія, і дочку госпіталізували в лікарню. Приходжу її провідати, а Наташа в сльозах: «Мамо, усиновимо малюка! Він зовсім маленький, і в нього нікого немає». Взяла мене за руку й привела в палату, де лежав півторарічний Рома з дитячого будинку. «Ваша донька постійно няньчиться з Ромочкою, — повідомили мене медсестри. — Купує йому сік і печиво». Я була рада це чути: виходить, моя донечка росте доброю, чуйною до чужого лиха.

Пішла я до головлікаря, стала розпитувати про малюка. З’ясувалося, що в іншому відділенні лікарні лежить трирічна Ромина сестричка. Їхня матір пішла з ополченцями на територію так званої «ДНР», а дітей залишила тут. Через те, що мати значиться в розшуку, малята не можуть одержати статус сироти. А без цього закон не дозволяє брати їх під опіку чи всиновляти. На жаль, у Донецькій області зараз багато таких діточок, які осиротіли через війну.

Вероніка КРИЛОВА (за матеріалами програми «Сирітству — ні!»).

 

Велика родина Бойків.

Фото надано Фондом Ріната Ахметова.