Хоч би кого в Яготині запитав, що є брендом цього невеликого міста на Київщині, почуєш у відповідь одне — «Яготинський маслозавод». У червні цьому добре відомому в Україні і далеко за її межами підприємству виповнюється 60 років. Серед його багатьох славних традицій, які тут прагнуть берегти і примножувати, в колективі найбільше цінують, напевно, те, що всі шість десятиліть, попри різні державні і світові кризи, завод завжди перебуває на підйомі, ніколи не знав занепаду. Хоча і спокою та затишшя — також. Про сьогоднішній день підприємства, складові успіхів і визнання — розмова кореспондента «Голосу України» з головою правління — директором заводу Олександром СІРЕНКОМ (на знімку).

 

 

— Олександре Олександровичу, що б ви насамперед з позиції керівника відзначили з історії і сьогодення підприємства?


— У цьому контексті не можу не згадати про Знак якості, запроваджений свого часу в СРСР. Так от, перший у радянській молочній промисловості він був присвоєний яготинському маслу. Завдяки своїй високій якості воно відвантажувалося тоді за особливими адресами — в Зоряне містечко космонавтам, на Олімпіаду-80 спортсменам, для Аерофлоту. Це була не лише відповідальна, а й клопітка робота. Чого вартувала одна лише розфасовка для аеропортів — не так легко було в масових масштабах розважувати в упаковки по 20 грамів. 


Ще одна пам’ятна віха — становлення маслозаводу як лідера із заготівлі молока від сільського населення. Це вже було у 1995—1998 роках, коли став очевидним занепад колективного сільського господарства. Вирізалися цілі ферми, мінялася сама система господарювання на селі, колгоспи трансформувалися в товариства, а це традиційно супроводжувалося браком коштів із наступною інфляцією — розмінною монетою для закупівлі бензину, гербіцидів чи насіння, виплати зарплати ставав десяток пущених під ніж корів. Директор, який переді мною працював, прийшов і сказав: «Сашо, купуй вози і бідони. Треба йти до людей, обходити подвірно і запрошувати здавати молоко». І в той період, коли споживча кооперація не заготовляла ні кролячих шкурок, ні горіхів, ні гарбузового насіння, коли сільським трудівникам платили мізерні гроші, а частіше не платили зовсім, а людям треба ж було розраховуватися за світло, газ тощо, практично єдиним джерелом стабільного, двічі на місяць, надходження готівкових коштів було здане молоко. І селяни повірили, почали тримати по дві-три-чотири корови. Наші ініціативу і досвід було помічено: у 1998, 1999, 2000 роках кожен міністр сільського господарства, що приходив тоді на зміну попереднику, проводив в Яготині всеукраїнський семінар із заготівлі молока від населення. І слід відзначити, що обсяги її постійно зростали. Приміром, з 2008-го по 2013 рік заготівля молока від населення, яке надходило на молокопереробні заводи України, сягнула 82 відсотків від загальної цифри. Це точна статистика. І якби не було піднято цей пласт роботи з населенням, в Україні із загальної кількості заводів молочної галузі залишився б лише кожен п’ятий. А так вистояли.


— Наскільки я розумію, це був рятівний шлях. Але ж він, якщо й спонукав до розвитку підприємства, забезпечити його все-таки не міг.


— Авжеж. Цей дуже важливий етап в історії заводу настав трохи пізніше, коли ми побачили, що потрібні інвестиції, більш динамічний розвиток, нові технології і сучасне обладнання, зрештою, необхідні обігові кошти. Ми пішли на співпрацю, а конкретно — запросили банк «Аваль» стати головним акціонером, інвестором підприємства. «Приходьте і викуповуйте контрольний пакет акцій. Але в нас є умови — розвивати підприємство, нарощувати обсяги виробництва і платити достойну заробітну плату». І це сталося. Унікальна подія, коли банк об’єднав себе с виробництвом, датується 2000 роком.


— Це ще за часів керівництва «Авалем» Федора Шпига?


— Саме тоді. І саме Федір Іванович, вислухавши і зрозумівши нас, провів засідання правління банку і сказав: «Давайте, справді, не просто кредитувати і брати відсотки, а долучимося капіталом банку. І якщо ми зробили кращий в Україні банк («Аваль» входив до вітчизняної лідируючої трійки), то чому б не зробити такою ж і молочну галузь. Колектив заводу щиро вдячний Ф. Шпигу та команді акціонерів банку «Аваль» за таке доленосне рішення.


На нашому прикладі підтягнулися й інші заводи — приєдналися Золотоніський, Пирятинський, Баштанський. Після продажу «Авалю» у 2006 році «Райффайзен-банку» значну частину виручених коштів було спрямовано на модернізацію та оновлення нашого виробництва. І сьогодні всеукраїнська компанія «Молочний альянс», до якої виросла наша співпраця, посідає в Україні практично перше місце за обсягами переробки молока, з виробництва сиру. Компанія об’єднує дев’ять заводів, серед яких є сирзаводи — такі, як уже згадувані Пирятинський і Баштанський, а також Золотоніський і Городенківський, є підприємства молочного напряму, основним продуктом яких є незбиране молоко, — Яготинське і Згурівське, є заготівельні, є великий Торговельний дім, який займається реалізацією молокопродуктів по всій Україні. Сьогоднішня яготинська продукція, і дитяча, і доросла, завозиться абсолютно у всі регіони держави. Тобто «Яготинське» можна побачити не лише на Київщині, а й в Одесі, Миколаєві, Херсоні, на Донбасі, навіть в Івано-Франківську, Львові, Рівному та Закарпатті. Шкода, що за час війни на сході ми втратили 20 відсотків ринку, хоча обсяги завод не втратив, а навпаки збільшує їх. За минулий рік приріст становив 18 відсотків.


— Це в натуральних показниках?


— Так. Виробництво незбираної молочної продукції за 15 років збільшилося в понад 15 разів. Це результат кооперації, участі в акціонуванні порядних українських інвесторів. Вони й сьогодні щороку вкладають кошти в капіталізацію і розвиток підприємства. Успіх забезпечується насамперед за рахунок трьох чинників, або, як ми кажемо, завдяки трьом «китам», на яких тримається підприємство. Перший — це якість продукції, інше навіть не обговорюється. Якщо немає якості — не допоможе нічого: ні ребрендінги, ні маркетинги, ні реклама: люди хочуть споживати якісну продукцію. Друге — це натуральність продукції. Якщо продукція навіть дуже смачна, але виготовлена не з натуральної сировини, в ній є домішки, стабілізатори, розпушувачі, а тим паче рослинні жири, рано чи пізно споживач зрозуміє, що це шкодить його здоров’ю, що його вводять в оману. І третє — це ціновий чинник. Люди сьогодні бідні, знедолені. На торговельних полицях вони хочуть бачити продукцію як якісну, так і за помірними цінами. Ми позиціонуємося в секторі масового виробництва соціальної продукції. За минулий рік, приміром, виробили і реалізували найбільше в Україні розливного молока. Для деяких підприємств це, можливо, нецікавий продукт — краще зробити йогурт, напхати туди шоколаду, варення чи якогось замінника і підняти маржинальність, отримати великі прибутки. А лити в пакети молоко для бабусь, пенсіонерів, возитися з ним — ні. А ми на це пішли, бо розташовуємося під Києвом: година-півтори — і продукція там. Тому йдемо на те, щоб забезпечувати співвітчизників соціальною продукцією українського виробництва. Пропонуємо їм кефір, ряжанку, простоквашу, сметану, сир і водночас не виробляємо десертів. Тобто виготовляємо продукти, потрібні людям щодня. І коли щороку ти збільшуєш виробництво і реалізацію на 15—25 відсотків, то це довіра споживача — він обирає тебе як надійного виробника і постачальника, оцінює нашу роботу своїм гаманцем.


— Просив би детальніше зупинитися на чиннику натуральності. Тим паче що від нього — і це ви відзначали — істотно залежить якість продукції. Наскільки, зокрема, нині натуральність співвідносна з минулими радянськими стандартами, з її вимірами, скажімо, 30—40-річної давності? Особливо з огляду на відсутність тоді технологій глибокої переробки молока.


— Якщо ви пройдете до дільниці, де приймається сировина, то побачите одночасно 6—8 величезних молоковозів, які доставили молоко. Це безкінечний конвеєр, який працює, по суті, цілодобово, щотижнево, щомісячно.

Прикро, що якийсь час ЗМІ, а особливо телеканали, «підсіли» на тему начебто застосування у виробництві молочної продукції «порошкової» сировини. Будучи колись заспівувачами організації закупівель молока в населення, сьогодні ми відходимо від цієї практики. З єдиної причини: нам потрібна якісна сировина, щоб виробляти якісну продукцію. Так, був період, коли ми були вдячні населенню за здачу молока. Сьогодні ми передаємо його заготівлю приймальним структурам та сирзаводам, прагнучи до отримання 100 відсотків молока від господарств. Чому? У них сировина все-таки якісніша — там доїльні апарати, а не руки, там молокопроводи і холодильні установки, кваліфікований персонал та внутрішній контроль сировини. Натуральність забезпечується також тим, що багато продукції виготовляється у відповідності з ГОСТами, державними стандартами України. Але є частина, яку ми виготовляємо згідно з технічними умовами. І не треба це розуміти так, що відбувається якась підміна в плані сировини та її якості. Скажімо, у 1998 році постало питання, як зміцнити довіру споживача. І ми впровадили торговельну марку «Яготинське». Для цього треба було відійти від державного стандарту, внести зміни в рецептуру — на покращення, а не на погіршення. І люди потяглися до неї, в їхню свідомість міцно ввійшло: «Яготинське» — отже, добре, якісне та натуральне». Те саме і зі сметаною, кефіром. Хочемо, щоб споживач знав: наш завод — той, де можна споживати всю його продукцію. І коли постало питання, як назвати дитячу продукцію, протягом року, поки будувався в Згурівці завод, влаштовували конкурси, тендери. А один з акціонерів раптом каже: «Що ми винаходимо? У нас чудово продається «Яготинське». Чому ж не назвати «Яготинське для дітей»?! І справді: якщо мама й тато споживають «Яготинське», то й дитині своїй вони візьмуть продукт із такими ж назвою і брендом. Так, не дитяча назва, але ж купує мама, бо ця продукція для малечі віком до трьох років.


Ну і потім: усі підприємства виробляли продукцію з терміном використання до 20 днів. Ми ж донедавна обмежували його тижнем, а то й менше. Це ще одне свідчення натуральності. За межею строкового обмеження продукти скисали. А це ж природно — молоко повинно скисати. Піднявши технологічні параметри, поліпшивши очищення, пастеризацію, ми домоглися подовження терміну, але не довше 7—10 днів. І спричинено це не тим, щоб продукти якомога довше могли лежати на полицях магазинів, а зрослими відстанями поставок в усі куточки України. Сьогодні ми представлені своєю продукцією в усіх «Ашанах», «Фоззі», «Форах» тощо, протягом бага-
тьох років є основними постачальниками і лідерами із продажів у мережі «Сільпо».


— Якщо вдатися до конкретики, куди спрямовувалися і спрямовуються інвестиції?


— За сім останніх років ми здійснили реконструкцію 11 цехів. По суті, зведено нові корпуси, до того ж на місцях розміщення старих — територія наша дуже затиснута, вільних ділянок для будівництва немає. Показово, що реконструкція відбувалася без зупинки виробництва. Єдине, що побудовано на новому майданчику, в сусідній Згурівці, — це підприємство «Яготинське для дітей». Чотири роки тому, аналізуючи ринок, ми виявили, що українська малеча споживає 70 відсотків імпортної молочної продукції. От і було вирішено акціонерами збудувати завод дитячого харчування. На окремому майданчику за проектом шведської компанії «Тетра Пак», з їхнім обладнанням, монтажем і налагодженням. Цей перший і поки що єдиний в Україні масштабний проект було реалізовано в рекордні терміни — за один рік. І от уже три роки завод виробляє продукцію.


Ця наша філія унікальна, вона постачає понад 30 відсотків усієї продукції для українських діток. Сьогодні це європейський рівень. Згурівський завод — один з небагатьох вітчизняних підприємств, атестованих Єврокомісією. І сьогодні він уже постачає продукцію в країни Євросоюзу, зо-крема в Болгарію, Польщу, Молдову.


— Тобто вихід на європейський ринок також не виключається?


— Звичайно. Але це не самоціль. Коли в тебе є вітчизняний споживач — це навіть краще, ніж займатися експортом. Тим паче що щоденно в усі області України постачається 112 найменувань продукції.


Секрет високого попиту, як я вже зазначав, у наявності трьох китів. Але важливо й те, що наші акціонери є українцями. Бо на багатьох заводах або менеджмент, або власники — іноземці. І вони проводять свою політику, яка українцям не зрозуміла. Адже у нас своя ментальність. Ми любимо, щоб до нас ставилися, як до українців. Це і соціальні питання, і питання дисципліни праці. Якщо ти підійшов до працівника з душею, він так само з душею і працюватиме. А якщо головним є інструкція на кшталт «сюди ходи, сюди ні», то нормальної роботи не буде. Бо працівник відчуватиме психологічний тиск, ставитиметься до неї з пере-сторогою. А наші акціонери — Федір Іванович Шпиг та керівник «Молочного Альянсу», голова Спостережної ради на всіх заводах Сергій Миколайович Вовченко справді патріоти цієї справи. Вони щиро кажуть: «Для нас це не стільки бізнес, скільки престиж, нас надихає бачення того, що можемо це зробити». Треба мати на увазі й інше: капіталізація підприємства в гривнях набагато цінніша, ніж гривня на депозитах. Вона тричі окупається. Тому що це підприємство має торговельну марку «Яготинське», яка, напевно, вартує дорожче, ніж сам завод. Ну і друге: це те, що на заводі є команда — люди, які тут працюють змолоду практично до пенсії. І вони професіонали, вони люблять цю роботу, а ми їх підтримуємо, щоб вони мали від неї задоволення. До речі, і з керівниками підприємства немає чехарди: перший пропрацював 21 рік, мій попередник — 12, я керую заводом вже 22-й рік. А це — і ознака, і запорука сталості та стабільності.


Усе разом складається в те, що Яготинський маслозавод — підприємство рентабельне, прибуткове, фінансово стабільне, колектив отримує заробітну плату вчасно, до бюджету сплачуємо регулярно і в повному обсягові — питання «конвертів» у нас ніколи навіть не виникало. Трудівники соціально захищені, для них створено хороші умови і для праці, і для відпочинку.


Ось із такими результатами йдемо до свого 60-річчя.

Яготин—Київ.

 

 

Дільниця приймання молока. Оператор Тетяна Новосіл.

 

Фасування сметани.

 

КОМЕНТАР

Від першої особи:


— Яготинський маслозавод — це бренд нашого міста. Це не просто «Яготинське — це найкраще!». «Яготинське» — найкраще, що зробили для людей, громадян України. А ще — це наш бюджет, робочі місця. І дуже приємно і зворушливо, коли заходиш до магазину в будь-якому іншому місті держави і бачиш там яготинську молочну продукцію. Це завжди і радує, і наповнює серце гордістю за свій рідний край і його прекрасних трудівників. І ще хочу сказати про особистість керівника. На прикладі Олександра Олександровича Сіренка наочно переконуєшся, що, справді: кадри вирішують усе. Керівник Яготинського маслозаводу — чудовий управлінець, глибокий стратег, почесний громадянин міста, депутат обласної ради, людина, яка завжди переймається проблемами кожного жителя Яготина і, без перебільшення, вболіває не лише за своє підприємство і наше місто, а й за долю України.

 


Наталія ДЗЮБА, міський голова Яготина.


Фото Олександра  КЛИМЕНКА.


Фото Андрія НЕСТЕРЕНКА.