Служба у лавах Збройних Сил України стає дедалі престижнішою. Донедавна молодший лейтенант Мирослава Полінчук (на знімку) була військовослужбовцем за контрактом, але завдяки вмінню впевнено йти до поставленої мети вона здобула такі омріяні офіцерські погони. Допомогло в цьому кредо Мирослави: «Бачу ціль — не бачу перепон». Життєва історія офіцера Полінчук показує, що успіхи у кар’єрі військового можуть розпочатися із звичайної контрактної служби та звання рядового, солдата.
— Ви зростали у родині держслужбовців, і військовий побут не був для вас звичним. Як трапилося так, що обрали професію військового?
— Я завжди, з дитинства, любила ставити перед якісь завдання і випробовувати себе. Можливо, до військової кар’єри мене підготувала скаутська організація «Пласт». Кожен пластун повинен вміти розвести вогнище, орієнтуватися на місцевості, надавати медичну допомогу і ще багато чого... Також у «Пласті» особливу увагу приділяють патріотичному вихованню. Освіту я здобула у Львівській політехніці, на факультеті соціології та соціальної роботи. Дуже багато довелось працювати в соціальній сфері — із дітьми-інвалідами, сиротами, дітьми із синдромом Дауна, із тими, хто потерпав від насилля у сім’ї. Це складна робота і, переважно, на волонтерських засадах.
У якийсь момент я зрозуміла, що саме жінки-військові — абсолютно особлива категорія, що характеризується спортивним стилем життя, свідомою відмовою від звичних, для багатьох жінок, життєвих радощів. Вважаю, що наші жінки в погонах є уособленням справжньої сильної жінки — вони самодостатні, вміють приймати рішення, відповідають за свої вчинки, гідно переживають негаразди. Вони добре знають, чого хочуть від життя, і вміють цього досягти. Можливо, саме це привабило в професії військового. І також — приклад мого хрещеного батька. Він — військовий льотчик, чимало досягнув. Саме його розповіді про військову справу, напевне, вплинули на мене.
— Як відбувся перехід від цивільного до військового життя?
— Присягу на вірність українському народові я склала 2010 року, початковим місцем служби став полк зв’язку. Там я бачила людей, які роками працюють на одній і тій самій посаді. Це надзвичайно дивувало, бо я завжди прагну нового — вчитися, зростати як особистість. Невдовзі мені запропонували піти на сержантські курси, на підвищення кваліфікації. Працювати з технікою зв’язку, особливо військовою — неабияка відповідальність, тому я продовжувала професійно вдосконалюватися. Звання молодшого офіцера здобула після навчання на курсах при Київському університеті телекомунікації та зв’язку. Під час навчання виконувала обов’язки старшого жіночого підрозділу, особисто проводила спортивні тренування з колективом.
— Яким бачите своє майбутнє у армії?
— Трошки рано, як на мене, ставити собі щось у професії за мрію чи далеку мету. Тільки-но починаю розуміти посаду, обов’язки... Запитую себе: «А чи зможу я піти далі?», адже що далі, то складніше, й може бути нелегко.
Якийсь елемент випробування, напевне. Звісно, в армії є своя професійна конкуренція. Особливо, коли ти борешся за якусь посаду, то мусиш довести іншим, що ти її вартий. У мене абсолютно адекватна самооцінка. Якщо я чогось не знаю — довідаюся, навчуся. Вважаю, без цього йти кар’єрними сходинками неможливо.
— Як проводите вільну хвилинку, коли знаходите час на відпочинок?
— Найбільше моє захоплення — це танці. Намагаюся хоч би раз на тиждень відвідувати заняття. Також люблю акробатику, вправи на стрічках. Люблю все просте — прогулятися вечірнім містом, випити кави, поспілкуватися із близькими. Це — найкращий відпочинок. До речі, спілкування, як на мене, дуже важливе. І часом думаю, що його стиль у армії можна було би дещо змінити. У військовому колективі завжди є більша увага і акцент на жінку-колегу. Хотілося би, щоби військові не лише чітко дотримувалися статуту, що вони й роблять, а й стали у професійному спілкуванні трохи позитивніші. Адже потрібно заряджати один одного оптимізмом, без цього — ніяк!
Львів
Фото надане прес-центром Повітряного командування «Захід».
