Потік можна вважати таким собі верховинським Ватиканом. Крихітний осідок — лише на два десятки дворів (колись було півсотні), зате адміністративно володіє статусом окремого села. Підпорядковується Буковецькій сільраді, хоча розташований ближче до Річківського органу місцевого самоврядування...


Потік м’яко притулився аж до стін Боржавських полонин, точніше — до гори Граб, висота якої над рівнем моря сягає за тисячу метрів. Високий бескид, наче щит села перед шквалом крилатих вітрів та студених снігів — що перші раптово і регулярно свищуть і пронизують; що другі довгі сім місяців насипають білу сніжану ковдру-гуню, наступаючи з то блакитного, то захмареного піднебесся. Тут якщо зима — то зима. Якщо літо — то з гострою прохолодою. Зате повітря й вода — чисті та прозорі. Тут дихати легко, та жити тяжко. Хоча мешканці Потока самі собі дають раду у нинішній час скромного й досить бідного соціального забезпечення.

 

Село як село: плюси впереміж із мінусами


Добиратися у сільце-глухомань, назва якого походить, за прадідівськими переказами, від сріблястого русла-водограю, легше через Річку, ніж із Буківця, бо дорога більш-менш. У самому Потоці шлях — зі слідами прокладеного у радянські часи асфальту. Про цей добробут земляків колись потурбувався партфункціонер Юрій Воробець, який уже давно мешкає в Ужгороді. Як і його брат Дмитро — теперішній голова обласної організації Національної спілки журналістів, а перед тим — гендиректор облдержтелерадіокомпанії. Родина Воробців мала сільську кличку «ступникові». Так їх прозивали, бо володіли старожитньою водяною ступою. Взагалі-то це прізвище тут найбільш поширене. Свій свояка бачить здалека: теж уродженець Потока, однофамілець Володимир Воробець, коли перебував у Міжгір’ї на посаді головного інженера філії «Укртелекому», на свій страх і ризик — без погоджень із начальством — проклав у рідний закуток телефонний зв’язок, що виявився великою радістю для горян, бо з’єдналися з навколишнім світом, що особливо важливо при біді, коли докучають раптові хвороби, пожежі чи інакша напасть. Певні нюанси помітні у різниці часів. По-своєму, скажімо, складається доля найбільшої будівлі у центрі села, під однією стріхою якої — аж три заклади. Клуб зараз майже вщент розбитий, а початкова школа, що модернізувалася євровікнами, — на замку. Перехожі казали, що не вистачило для комплекту кількох дітей, зараз учням молодшого віку доводиться чимчикувати у Річку, а це — три кілометри лише в один бік. Уціліла, слава Богу, хоча б амбулаторія — люди занедужують, отож медик-рятівник є. Місцевий дід-аксакал Юрій Легош то хвалить, то картає попередніх правителів-комуністів. За 88 років життя-буття на його долю випадало всяке: був на Донбасі, куди його запроторили на шахту замість строкової служби в армії, у поті чола за трудодні мозолював у колгоспі... Лиш тут, на вітцизні, каже, хоче померти. На зиму перебазовується до дочки, а влітку в своїй старенькій дерев’яній у зруб хижі на самоті. Хоча не така вже й одинокість на обійсті — син Іван, який живе у райцентрі, старшині подарував козу, котра йому на руку, бо має чим зайнятися, та й молоком з неабиякими лікувальними якостями харчується. Гостинно запрошував теж пригощатися домашнім делікатесом. Наостанок пофіглював, що не завадило б мати, як в давнину, і вола у хліві, аби підвезти сіно та дрова, та вже нема сил поратися з худобиною. А старійшиною Потока є Марія Фурдь, якій уже виповнилося нівроку дев’яносто.


Та все-таки сільські мінуси тісно переплетені з плюсами, як чорна й біла нитки у домотканих покрівцях-ковдрах. Тутешня місцина, обперезана мішаним лісом, — справжній карпатський едем. Чого лиш варте чисте повітря або прозора, мов сльоза, вода! Недарма на неї накинули оком багаті городяни, закуповуючи полишені маєтки селян, щоб за відпусток душевно насолоджуватися красою і набиратися фізичних сил. Якби розвивалася туристична індустрія біля Боржавського нагір’я — селяни мали б з того зиск, реалізовуючи серед захожих ту чи іншу домашню чи природну продукцію.


І валило — прадідівська пральна машинка у потічку...


Тут тобі ніякої транспортної чи людської метушні — лише надвечір’ям почали поволі сходитися до обійсть потічани з мотиками — копали на скупих гірських нивках. І одразу — в хліви, де мукає, мекає, хрюкає і т. д. всіляка худобина. Робота на селі, як правило, — від світанку до смеркання. Особливо, стверджують рільники, врожайно родить тут картопля, хоча вирощують всіляку рослинність. Зазнайомлюємося з 49-річним аборигеном села Василем Легошем. Колись із дружиною Анною, з якою виховують дочок Надію та Мар’яну, спільно трудилися у Міжгір’ї на заводі «Електрон». Як зазнало економічного краху підприємство, чоловік помандрував по заробітках у Росії, та в один час зазнав на лісорозробках важкої травми. Вибравшись із халепи, не покладаючи рук, господарює тільки вдома. На хазяйстві корови, кінь, свині, кози, кури... А ще — ціла вервечка вуликів, де мед приносять понад три десятки трудолюбивих бджолосімей. Розповідає, що одного разу послав товаришу солодкого гостинця в іншу область, який ним поділився з досвідченим пасічником. Той не міг начудуватися запаху продукту і його цілющим якостям — довго випитував секрет. А він, за словами Василя Васильовича, криється хіба що в навколишньому буйному різнотрав’ї, настояному на смерековому ароматі.


Неподалік має і валило — дідівську пральну машину в потічку, яка спроможна бездоганно виполоскати ворсисті ліжники, волохаті гуні, які тут ще в ужитку, домоткані доріжки... І без електрики, і дуже якісно.


У дворі — трактор-«попукач» Т-16 і два причепи, які закупив лише за заготовлені сушені гриби у комерсанта зі Сколівщини. Заїжджий галичанин пропонує ще один бартер — біляки виміняти на мікроавтобус. Лісових трофеїв газда носить мішками, бо вони рояться мало не коло порога будинку. Чорних ягід, тобто яфин-чорниць, у приполониській місцевості теж тьма-тьмуща. За цих дарів певною мірою й виживають сім’ї горян. Майже у сусідстві живе його брат Андрій — теж газда-трудяга з великої букви. За минувшини 16 років вівчарив і з колгоспною, і з громадською отарою. Має і свою кузню — яка підмога всьому селу!.. Бо з півтора десятка коней тримають тутешні мешканці. Буває, що підкувати тварин чи полагодити плуг до нього приходять аж із десятого села — що не кажи, а визнаний майстер справи. А хата коваля — як писана лялька. Дизайнер оселі — син Іван, який здобув професійну освіту різьбяра у Міжгірському ліцеї. Обшив приміщення вагонкою, власноруч зробленою, воднораз облаштував кімнати змайстрованими різними меблями і оздобив саморобними сувенірними предметами. Мастак майструвати навіть скрипки, які охочі придбати віртуози-музиканти, діжки та інші речі, без котрих на селі — ні сюди ні туди. На подвір’ї зі смаком виготовлена і альтанка для відпочинку, а біля неї ще й власний маленький рибник. Два ставки, як і пасіку, має на окремому хазяйстві, що потопає у квітучому саду, і старший брат — 30-літній Віталій. Які батьки, такі й сини — працелюбні до безтями. Між іншим, спільними силами злагодили і на потічку каскад перепадів, запустили малька, щоб ловилася рибка велика й мала. І всюди. Так і хочеться сказати, що саме на таких людях, де з роду в рід передається шана між усіма родичами й сусідами та завзятість у праці, і тримається Потік — село на відшибі, у котрому, як звикли казати верховинці, козам роги правлять.

 

Міжгірський район
Закарпатської області.

 

Брат Андрій Легош — професіонал ковальського ремесла. 

 

Володимир Воробець біля покинутої домівки свого дитинства.

 


Фото Василя ПИЛИПЧИНЦЯ.