Усі троє Ткаченків кажуть, що за свою землю і земляків готові віддати життя. І це правда
Батько
Певний час у Віктора Ткаченка на робочому столі лежали дві гранати. Одна — для ворога, друга — для себе, на той випадок, якщо, борони Боже, виникне некерована ситуація. У місті Ткаченко — людина відома та авторитетна: верховний отаман «Академії козацтва» Луганської області, директор професійного ліцею автомобільного транспорту, а ще його знають як палкого шанувальника поета Тараса Шевченка. Портрети Кобзаря висять майже в усіх приміщеннях училища — і навіть там, де здебільшого виставляють зображення Президента. «Президенти змінюються, а Тарас Шевченко залишається назавжди», — така логіка отамана.
Влітку 2014-го, коли у Луганську почалися бойові дії, Вікторові Ткаченку вже було далеко за шістдесят, але роки не стали на заваді — він пішов добровольцем у батальйон «Айдар». Його бійці тримали оборону Щастя, з боями дійшли до самого Луганська. Враховуючи поважний вік, авторитет і посаду в українському козацькому русі у регіоні, Ткаченку дали й відповідний позивний — «Генерал». В «Айдарі» служили і два його сини — Сергій та Віталій.
Так сталося, що 13 червня 2014 року проросійські бойовики викрали старшого з них — Сергія — та ще трьох його товаришів і кинули їх у підвал.
— Моєму хлопцю дісталося найбільше за всіх, — розповідає Віктор Ткаченко. — Адже він — син козацького отамана. Бойовики заявили мені в ультимативній формі: хочеш отримати Сергія — зроби так, щоб українські війська залишили Щастя, а сам здайся у полон. Для мене це був дуже важкий період... Якось я зайшов до командира і кажу йому: «Ми взяли в полон заступника міністра оборони Північної Осетії Талермана і 18 бойовиків, серед яких круті російські гереушники та феесбешники. Але жодного разу не обміняли бойовиків на наших хлопців, що перебувають в полоні у сепарів». Командир мене зрозумів. Буквально за добу нам вдалося обміняти полонених. Уночі я побачив свого сина. Він зовсім не розумів, що відбувається, куди його привезли і чого чекати далі, адже просидів у луганському підвалі 35 діб і не мав ніякої інформації про те, що робиться у світі. Та ще й бойовики вбивали йому в голову, що так звана армія «ЛНР» вже дійшла до Харкова, і таке інше. Я привітався із сином, а він не відповів, перебуваючи в якомусь ступорі. Зрозумів, що хлопця треба виводити з цього стану. Зняв свій автомат, повісив йому на шию і кажу: «Бери, синку, і йди захищати свою матір, дітей та Батьківщину». Він трохи отямився, взяв автомат і пішов додому, а на ранок приніс заяву про вступ до «Айдару».
Добровольчий батальйон зробив дуже багато, щоб утримати Щастя і Луганську ТЕС. Немало його бійців поклали тут свої життя. І сьогодні Віктор Ткаченко розповідає неймовірні речі:
— При мені начальник служби безпеки одного із впливових бізнесменів пропонував командиру батальйону 23 мільйони доларів за те, щоб ми здали Щастя. Якби наш командир погодився на такі умови, ми б його розстріляли, повірте. В «Айдарі» служили справжні патріоти, які готові були віддати свої життя за цілісність, єдність України. Кобзар закликав: «Борітеся — поборете».
Сини
Молодший Віталій — майор поліції, боєць розвідувальної ударної роти батальйону «Айдар», нагороджений орденом «За мужність». Він розповів, як усе починалось:
— На початку військового конфлікту міліція перебувала у якомусь паралізованому стані. Ніхто не знав, що треба робити, де правда, за ким іти? На базі українського козацтва, яким керував мій батько, ми утворили підрозділ із семи проукраїнськи налаштованих людей і звернулись до комбата «Айдару» Сергія Мельничука, щоб нам видали зброю. Час був воєнний, тому все робилося швидко, оформляти різні дозволи, офіційні папери, звичайно ж, було ніколи.
Коли в місті почався безлад, Віталія призначили комендантом Щастя. Міська адміністрація, можна сказати, не працювала, перебувала у якомусь ступорі, а в населення виникало багато соціальних питань, зокрема, був такий період, коли у місто не завозився хліб. Отже, коменданту довелось вести прийом людей, вирішувати їхні проблеми.
— Насамперед ми допомогли підприємствам відновити виробничий процес, який було зупинено через бойові дії. А головне — ми дали всім зрозуміти, що у Щасті працює українська влада, і вона тут назавжди.
Свою долю з «Айдаром» пов’язав і Сергій.
— Коли, взявши мене в полон, бойовики дізнались, що мій батько воює в добровольчому батальйоні, а брат — комендант Щастя, стали поводитись зі мною з особливою жорстокістю. День починався з того, що мене викликали першим, клали на підлогу і починали бити. Потім — наступного полоненого і наступного... Такі тортури тривали кілька діб. Руку мені зламали першого ж дня і тоді ж пообіцяли розстріляти. На розстріл водили кілька разів. Повірте, морально переносити ці хвилини дуже тяжко. При мені демонстративно дзвонили батькові та брату, пропонуючи здати Щастя в обмін на моє життя і моїх товаришів. Інакше, казали, пошматують мене сокирою. Було таке, що й справді брались за сокиру, обіцяючи відтяти пальці за кожного їхнього «двохсотого». Коли мене визволили і я повернувся додому, сказав собі, що ні клаптика землі не віддам російським найманцям. Це моя земля. І я її захищатиму, як мій батько і брат.
«Генерал»
— Коли мені дзвонили з тієї території і погрожували, я спокійно казав: «Хлопці, якщо ви такі круті, приходьте до мене. На моєму столі завжди лежить дві гранати: одна для себе, друга — для вас. Мені 65 років, я прожив велике життя і смерті не боюсь, бо захищаю Щастя для щастя людей, які тут живуть, захищаю свою сім’ю і онуків. А кого захищаєте ви?»
Луганська область.
ДОВІДКА
Стаття 17 Конституції України
Захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу.
Зліва направо: Віталій, Віктор та Сергій Ткаченки.
Фото Сергія НОЩЕНКА.
