Даленіє дата ухвалення Конституції України, а з цим забуваються деталі непростої і драматичної історії творення Основного Закону. Про конституційний шлях, який пройшли парламент, держава та суспільство, наша розмова з народним депутатом ІІ—V скликань, Надзвичайним та Повноважним Послом, екс-представником Тристоронньої контактної групи з урегулювання ситуації на Донбасі Романом Безсмертним (на знімку).
— Романе Петровичу, ви були безпосереднім учасником ухвалення Конституції 1996 року. Згадайте, якою була атмосфера в парламенті тієї «конституційної ночі».
— Для мене ця історія розпочалася задовго до того, як 28 червня відбулося голосування. Наприклад, часом соромляться говорити про історію з прийняттям Конституційного договору між Верховною Радою і Президентом.
Можна по-різному ставитися до цього паліативного документа, але без нього навряд чи можна було б говорити про Конституцію. А 15 листопада 1995 року від Президента до парламенту надійшов проект Основного Закону.
Фактично цей документ дуже довго перебував без руху через непрості дискусії між Головою Верховної Ради Олександром Морозом і Президентом Леонідом Кучмою. Тож на початку 1996 року Ігор Юхновський ініціював добровільне зібрання представників депутатських груп і фракцій, і з лютого народні депутати почали працювати над проектом Конституції. Робота продовжувалася фактично без вихідних та часто цілодобово. Уночі готували тексти, вдень їх обговорювали. Через віце-прем’єр-міністра Олександра Ємця вдалося вийти на діалог з урядом, згодом на Президента. Фактично група працювала в такому режимі: розроблялися документи, а потім вони дискутувалися за участі Президента. З часом вийшли на регулярну щотижневу зустріч, а потім майже кожні три дні обговорювали з главою держави всі питання, пов’язані з текстом Конституції. Група докорінно змінила проект, який надійшов у листопаді 1995 року, зокрема, модель виконавчої влади, місцевого самоврядування, перерозподілила повноваження між Президентом і урядом та повернулася до однопалатного парламенту. Попри ці зміни, представники адміністрації глави держави продовжували спілкуватися з групою. Очевидно, що причиною цього був величезний авторитет як у владі, так і в суспільстві її членів, зокрема, В’ячеслава Чорновола, Олександра Ємця, Вадима Гетьмана, Ігоря Юхновського, Михайла Сироти, Олександра Лавриновича, Сергія Соболєва, Віктора Шишкіна, Віктора Меркушова, Віктора Мусіяки — це люди, котрі на той час і взагалі в подальшій історії України відіграли величезну роль. Їхня повага один до одного, форма діалогу забезпечували стійкість роботи групи, а потім контакти з Президентом. Згодом в адміністрації глави держави виникла ідея проведення референдуму, котра була сприйнята як катастрофа. Я розумів, що це — тактичний крок. До проведення всеукраїнського опитування ставився скептично. Мабуть, поводився так тому, що був молодим і мало піддавався страхам. У більшості випадків мовчав, а коли давали завдання, писав розділи, статті до тексту Конституції. Фактично вся економічна частина була виписана за участі Сергія Терьохіна і Віктора Пинзеника. Тож сьогодні ми фактично продовжуємо жити за документом, який було написано виключно як політико-правовий компроміс. Але в цьому його і сила.
— Щодо яких норм велися найгостріші дискусії?
— Якщо брати роботу групи, то там не було норми, яка не привела б до сварок, незважаючи на те, що всі трималися одного політичного кола. Для тих, хто пройшов цю піврічну історію, сесійний зал виглядав вершиною айсберга. Статті, що пов’язані з мовою, символікою, статусом Криму, тримали Верховну Раду всю ніч у напруженні. Завдяки зусиллям Євгена Марчука, Івана Попеску вдалося вирівняти ситуацію. Дуже конструктивно себе поводила кримська делегація, розумною була донецька делегація. За рахунок таких спільних зусиль у залі вдалося отримати конструктивізм. Хоча були різні емоції і точки напружень.
Тож 28 червня — це відповідь на питання: українській державі бути чи не бути? Далі — якою їй бути? На той момент я сприймав Олександра Мороза як противника української державності, поки він не сказав фразу: «Той, хто не жалкує за тим, що розпався Радянський Союз, не має серця. Той, хто хоче повернути його, не має голови». З часом стали розуміти один одного. Ми бачимо по-різному цю державу, але маємо можливість себе реалізувати. Тепер розумію, що ті кроки були інтелектуальними в порівнянні з нинішніми. Наявність дисидентського середовища і академічної складової радянської системи забезпечувала в залі інтелектуальні дискусії.
— Які положення Конституції 1996 року, на вашу думку, були недосконалими?
— Незважаючи на те, що ми робили, Іван Плющ якось підійшов і сказав: «І все одно у вас немає парламенту. У вас є Верховна Рада». Він абсолютно правий. Ми це відчули через декілька днів після прийняття Конституції.
Одне з найслабших місць Конституції — роз’єднання виконавчої влади та відсутність еталонного місцевого самоврядування. Ці статті вимучені, писалися як компроміс. Тому, очевидно, вони сьогодні потребують серйозного перегляду. Я вже не кажу про те, що в тексті документа дуже багато, з точки зору чистоти конституціоналізму, змішувань, неприродних функцій. Ми про це знали, але на той момент це був компроміс, на котрий мали йти, бо потрібно було відповідати, якою має бути держава.
Колосальний вклад у цю роботу вніс Сергій Головатий. У той час у рамках Правничої фундації були перекладені тексти конституцій багатьох країн світу. Його допомога була неоціненна. Ми мали ці матеріали, могли їх аналізувати. Таких унікальних людей, як Володимир Буткевич, Сергій Головатий, треба берегти, тому що їхні знання дозволяли вийти на якийсь оптимальний варіант.
— Конституційний процес уже давно вийшов за національні межі. Відчувається «невсипуще око» Венеціанської комісії, Ради Європи. Погано це чи добре?
— Ми дуже повільно відкриваємося. Тоді в нас не було цивілізаційного повітря, правової моделі, конституціоналізму. Ми жили в тоталітарних уявленнях про Конституцію. Конституціоналізм — це частина загально-світової цивілізації. Вона не може мати виключно закритий характер. В української нації є своє бачення і розуміння, що таке Основний Закон. Між текстами Декларації про державний суверенітет, Акта про проголошення незалежності України і чинною Конституцією є не тільки детальні розбіжності, а й концептуальні розходження. Це свідчення хвороби росту. Тоді ми були не частиною світової правової моделі, а певним уламком тоталітарної правової моделі Радянського Союзу. Це проглядається в багатьох текстах і позиціях цього документа.
— З чим ви пов’язуєте часті зміни Конституції?
— Її пробують змінювати, але вона залізобетонно стоїть. Це за 20 років один із небага-тьох прикладів компромісу істеблішменту. Такий документ має прийматися парламентом. Відповідний компроміс не досягається ні на референдумі, ні в іншому форматі. Сила Конституції — в компромісі еліт.
— Ви тривалий час працювали у Тристоронній контактній групі. Як вважаєте, чи потрібно вносити зміни до Основного Закону стосовно окремих районів Донецької та Луганської областей?
— У результаті війни з Росією ми можемо втратити на певний період частину території, а внаслідок внесення змін до Конституції щодо статусу цієї території можемо втратити державу. Тому я категорично проти того, щоб псувати українську Конституцію особливим статусом. Що, без цього не може бути розв’язана ситуація? Може, і є такі приклади. А чи є приклади, коли вносилися зміни і це допомагало? Немає. Загальна декларація прав людини, Європейська хартія з прав людини абсолютно чітко визначають право народів, націй.
— Можливо, в цьому і полягає тиск Кремля...
— Очевидно, що це задумка звідти. Кремль тисне і таким чином руйнує світову правову модель, яку ми ще в Україні не реалізували. Біда в тому, що в світі є частина політиків, котрі цьому підспівують, не розуміючи небезпеку.
— А під час Мінських переговорів питання змін до Конституції дискутувалося активно?
— Це питання дуже активно обговорювалося до літа минулого року. Торік на Берлінській конференції, де зустрілися представники України, Німеччини, Франції і Росії, йшла дискусія виключно з приводу Конституції. Україну на цій зустрічі представляли Сергій Головатий і я. Після шестигодинної дискусії представник Росії, розуміючи, що ніяких аргументів у них немає, сказав: «Нам пора заканчивать этот разговор». Після цього заходу питання змін Основного Закону більше ніхто не піднімав.
— Яким, на вашу думку, є найголовніше завдання Конституції?
— Конституція — це насамперед права людини. Все інше — кон’юнктура. Заради чого треба писати Конституцію? Заради прав людини. Діючий Основний Закон в цій частині добротний, але недосконалий. Конституція — це шанс. Треба давати шанс і потім працювати над його реалізацією.
Розмову вів Сергій МЕЛЬНИК.
