Луганський майстер В’ячеслав Козак (на знімку) створює різьблений домашній іконостас святих-цілителів і сподівається, що він допоможе закінчити війну на Донбасі.
В’ячеслав не виїхав із Луганська, навіть коли снаряди рвалися в сусідньому кварталі. Влітку 2014-го місто було в паніці. Одні рятувалися втечею, другі молилися, треті наївно вважали, що завтра це божевілля скінчиться.
В’ячеслава Козака в Луганську втримувала й рятувала робота. Майстер хотів закінчити масштабний проект — чергове різьблене панно з королівської галери Людовика ХІV «La Real de France». Це філософська праця.
Панно втілювало струнку систему давньоукраїнських оберегів, астральну, міфологічну, християнську символіку. Коли почалися бої, В’ячеслав віддався творчості, вона витісняє страх і розпач.
Він закінчив панно й задумався. За більш як 35 років професійної роботи з деревом набуті знання, досвід, технології, організація робочого місця, ритм життя. Усе це дає змогу реалізовувати проекти будь-якої складності.
Наприклад, відновити в себе в майстерні майже забуту українську народну традицію святого кута на якісно новому художньо-естетичному, декоративно-прикладному й духовному рівнях. Такий домашній іконостас зі святих-цілителів.
З В’ячеславом ми знайомі давно. За ці два роки життя розкидало нас — Слава залишився в Луганську, а я поїхав з рідного міста влітку 2014-го. Але ми тримали зв’язок. «Чому саме іконостас? — запитав я, коли Слава розповів по телефону, над чим працює. — Після монографії «Українські боги французької галери Франція-Україна-2070» я думав, що ти продовжиш цю тему. І раптом — ікони...»
— Розумієш, є кілька напрямів в іконознавстві — історія, теологія ікони, іконографія, іконологія, техніка іконопису тощо. Але практично немає досліджень з різьбленої ікони, хоча майстри збереглися й працюють. В Україні найбільші колекції ікон — у Національному музеї українського мистецтва в Києві, Національному музеї у Львові, Музеї народної архітектури та побуту в Києві. Не знаю, чи є серед них різьблені ікони. Хочеться сподіватися, що є й, насамперед, домашні.
У ХХ столітті на землях України відбувалося чимало трагічних подій, у результаті яких було втрачено багато ікон. Деякі ікони епохи Київської Русі перебувають поза Україною. Ченстоховська ікона Божої Матері — у Польщі, Вишгородська ікона Богоматері, або Владимирська, — у Третьяковській галереї в Москві. Там само й «Знамення» («Оранта»), «Спас Нерукотворний», Успіння, Микола Чудотворець зі святими на полях, Печерська Богородиця з Антонієм і Феодосієм тощо. Практично, найкоштовніша спадщина Київської Русі зосереджена в Москві й Пітері. Проблема, кому насправді належать ікони, є частиною більш загальної проблеми — чиєю була Київська Русь і хто є її правонаступник.
Сперечаються про правонаступництво цієї ранньосередньовічної монархії. Право спадщини привласнила собі Росія. Хоча наприкінці існування Київської Русі, а це приблизно ХІІІ ст., не було ні Росії як самостійної держави, ні її попередника — Московського царства. Одні вчені обстоюють позицію, що Київська Русь із її багатим духовним культурним багажем продовжилася в Україні й тільки в ній одній, а інші державні утворення виникли як маргінальні, формуючи при цьому нові культури
— На твою думку, у мистецтві ікони Росія теж правонаступниця Київської Русі?
— Ні, я так не вважаю. Різниця між українською і російською іконою така само, як, наприклад, українською хатою і «русской избой», українським борщем і російськими щами, вишиванкою і косовороткою. А якщо виділити особливість ікон Московського князівства, то це, насамперед, абсолютна площинність, зворотна перспектива, сувора лінійність і чітка регламентація кольору. Для Київської Русі така комбінація художніх прийомів була не властива. Крім того, золочення в українській іконі завжди обмежувалося німбом з відтінком не блідого, а червоного золота. Були відмінності й у сюжетах. Якщо художні прийоми Московії в іконописі повністю запозичені з Константинополя, то іконописці Києва, Чернігова, Переяслава, Перемишля, Володимира-Волинсого, Галича й Львова мали творчі зв’язки з Афоном, Критом, Венецією й Охридом. Тобто була різноманітність у підходах. Пізніше виникла ікона козацька. А чи існувала різьблена ікона в ранньому середньовіччі на слов’янських землях, не знаю.
— У своїх роботах ти розвиваєш стародавні традиції української ікони?
— Намагаюся — наскільки це можливо в різьбленій іконі. Вони призначені насамперед для домашнього користування. Особливу увагу приділяю периметру ікони. За старих часів, та й нині зустрічається, у домашньому святому куті образи покривали вишитими рушниками. Там була своя техніка вишивання, своя колористика й символіка. У кожному регіоні вони особливі. Це народна традиція — огорнути образ теплом ручної вишивки, додати йому святковості й урочистості, естетизувати місце для молитви, підкреслити повагу та шану, привнести у святий кут особливості рідної землі. У мене замість рушника — периметр ікони. З його допомогою я намагаюся замінити зображення на рушниках і внести в оформлення ікони дух часу.
Роботи виготовлені з темної груші зрізу 2001 року. Разом з дубом і яблунею це дерево дуже важливе в українській міфології і народній традиції. Є багато народних повір’їв, пов’язаних із грушею й здоров’ям. Але мені важливо, що сама деревина в проекті святих-цілителів благотворно впливатиме під час молитви.
— А над чим працюєш тепер?
— «Рубаю» Іоанна Хрестителя. Це буде четверта ікона із груші такого відтінку. Далі працюватиму над іконами з більш світлої деревини. Планшети-заготовки вже зроблені. Час сконцентрувався в логічний ланцюжок: війна—страх—горе—виживання—надія. Для мене ключовим стало слово «надія». Сподіваюся, що люди, побачивши мої роботи, стануть добрішими, світлішими. А найголовніше — ще раз згадають про християнські цінності.
Луганська область.
Різьблена ікона Святого Пантелеймона Цілителя.
Фото надані В’ячеславом Козаком.
