Щойно побачила світ книжка Павла Куща «Чотири нявкісти і ВІН» (К.,«Леся», 2016, ілюстрації Миколи Капусти) (на знімку). Автор — донецький письменник і журналіст, добре відомий також і нашим читачам своїми публікаціями в «Голосі України».
Повість пригодницька, для публіки шкільного віку, й присвячена вона котам Донеччини. Цей авторський сантимент цілком зрозумілий і аж ніяк не штучний, адже знаємо чимало реальних історій, коли люди покидали охоплений війною край, не забираючи з собою ніякого добра, окрім улюбленого кота. Але коти — герої повісті — залишилися на тому боці, їх просто нікому було забрати, бо їхні господарі загинули чи пропали безвісти.
Сюжет закручено навколо того, що на нейтральній смузі є підбитий російський танк, і його треба забрати у «гібридів» та перетягнути на наш бік, щоб засвідчити перед усім світом факт прихованої й підлої агресії сусідньої держави. За цю справу беруться четверо котів та п’ятнадцятилітній донецький хлопчисько Веніамін, якого котячий екіпаж називає просто ВІН. Отже, тут є необхідний для підліткової літератури пригодницький елемент. Є також цілком прозорі паралелі зі старим культовим польським телефільмом про чотирьох танкістів і пса. Підмішано сюди й інших популярних нині мотивів — НЛО, інопланетяни та єгипетська езотерика. Взагалі, коти, починаючи від Пана Коцького та Кота в чоботях — дуже вдячна тема для літератури, тема майже безпрограшна. Бо нагадує нам про споконвічне братство всіх на світі живих істот — про що нині зовсім не зайве згадувати. Втім, як на дорослий погляд, у повісті Павла Куща гуманістичну ідилію відчутно псує публіцистичний елемент, особливо кумедний або й недоречний у «котячому варіанті», коли коти починають мудрувати, немов штатні телевізійні політологи. А втім, сучасні коти також дивляться телевізор, куди ж від нього подінешся. І в цьому автор не винен. Тож, мабуть, не варто йому докоряти. Зрештою, він придумав цю книжку, але не він придумав цю війну.
Є тут і ще дещо. Коли читаєш цю повість, то в якийсь момент питаєш себе: а чи пристойно мені, дорослій людині, читати таку наївну літературу? Адже наш час зовсім не казковий! Але давайте чесно зізнаємось: хіба протягом останніх двох років нам, дорослим людям, хоча б іноді, у своєму безсиллі перед жорстокою дійсністю, не хотілося, щоб сталося чудо? І щоб чужі снаряди, вилетівши з жерла гармат, раптом зависли в повітрі, а потім повернулися туди, звідки вилетіли? Або щоб якимось дивом (як це відбувається в повісті) всі, хто потрапив на міну-розтяжку, через якийсь час знову постали живі-здорові й неушкоджені, хіба що трохи контужені? Звісно ж, хотілося. Тільки ми нікому в тім не зізнавалися. А коли читаємо цю повість — ніби зізнаємось.
І ще одне мимолітне читацьке враження: у одного з героїв повісті перебинтована лапа, бо ці коти, на відміну від деяких своїх казкових попередників, ходять без чобіт. Втім, не лише дітям відомо, що навіть людей ніякі чоботи не рятують від мін і снарядів.
