Законопроект «Про освіту», який нині практично готовий до вирішального розгляду сесійною залою, без перебільшення можна вважати доленосним не лише для освітянської сфери, а й для країни. Попри чинну парламентську більшість, представники якої створили кістяк законопроекту, попри підтримку профільним міністерством, його доля не визначена. Учительська громадськість сприйняла документ неоднозначно. Серед коаліціантів теж не бракує суперечок. Надто цей закон всеосяжний за сферою суспільного впливу. Тому й наша розмова з Віктором ОГНЕВ’ЮКОМ (на знімку), ректором Київського університету імені Бориса Грінченка, доктором філософії, професором, академіком Національної академії педагогічних наук України, мимоволі вийшла за тематичні рамки обговорюваного законопроекту.

— Вікторе Олександровичу, допоможіть не заблукати у трьох соснах суспільного вибору: «цей закон вкрай необхідний», «такий закон все одно не запрацює» і «закон не на часі».
— Якщо мета лише в тому, щоб його прийняти, то, мені здається, це марна справа. Закон вкрай необхідний, якщо він розв’яже найсутніші проблеми освіти. Ключові, системні, які впливають на всі інші.

«Педагога в нашій країні принижено»

— Найперша проблема — ставлення суспільства до галузі. На освіту щороку має витрачатися не менше 7 відсотків валового внутрішнього продукту. В чинному законі знову-таки декларативно записано 10 відсотків. Жодного року таких витрат на освіту не було. Максимальний показник, який вдалося досягнути, — трохи більше 6 відсотків ВВП. Та й європейський досвід засвідчує: найбільше витрачають на освіту 8 відсотків ВВП, і то не всі країни ЄС. Тому 7 відсотків — це середньозважений європейський показник. І якщо, узаконивши його, кожного року неухильно дотримуватимемося, почнемо інтенсивно рухатися у тому ж напрямку, куди нині рухається увесь цивілізований світ.
Друга проблема пов’язана з першою: статус педагогічного працівника. У нас збурюють суперечки на тему: мусить чи ні педагог бути державним службовцем. Це нікому не потрібна балаканина, вона лише відволікає від сутнісної проблеми — нинішнього принизливого стану педагогічного працівника. Нині на посадовий оклад вчитель фізично не може вижити, якщо нема зовнішньої підтримки. Яку реальну зарплату пропонують нині випускникам нашого університету, магістрам? 1700—1800 гривень «чистими». Це кричущі злидні. Щоб прохарчуватися, наш вчитель приречений купувати найдешевші, неякісні продукти. Не має коштів на одяг, не спроможний сплачувати за житло. Педагога у нашій країні принижено. А принижена особистість ніколи не зможе формувати покоління гідних людей. За умови отримання 2 тис. грн. на руки педагог може витрачати щодня лише 66 грн.! Отож живи і натхненно виховуй молодь.
Тому-то нинішні випускники педагогічних вишів не йдуть працювати у навчальні заклади. Вони не хочуть животіти. Тому й у школах так багато вакансій, які заповнюють або некваліфіковані працівники, або й нефахівці. Чи взагалі ніхто не заповнює.
1980 року, коли я після навчання приїхав працювати вчителем, мав невелику зарплата, але й ціни були інші. Мене забезпечили безплатним житлом. Коли з’явилася сім’я, доводилося і позичками перебиватися, але ми мали змогу принаймні харчуватися і купувати одяг. Сьогодні вчитель у селі, щоб вижити,  мусить  трудитися на землі. Замість того, щоб читати літературу, відвідувати театри, підвищувати кваліфікацію. А в містах виживає за рахунок родини, репетиторства, підготовки до школи та ЗНО.
Можна вкотре послатися на відсутність грошей. На те, що у такому ж становищі лікарі, інші бюджетники. Але державі замість того, щоб, скажімо, віддавати кошти на субсидії і їх просто «спалювати», не підтримуючи енергозбереження, краще б підняти пенсії та зарплати.

«Навчання для життя»

— Крім того, час змінити підходи до навчання. Ми в нашому Грінченковому університеті працюємо над проектом «Навчання для життя». І дійшли висновку: велика помилка садити дітей за парти, зануривши в усі ці читанки. Бо так дитина не вчиться жити в реальному світі. У підручниках ще й досі пишуть: «Загляньте до бабусиної скрині... Там є такі скарби...» Я вже законний дідусь, моя дружина — бабуся, а в нас скрині нема. Вже наші діти заглядають до сучасних ґаджетів, а ми їх продовжуємо вперто спроваджувати до бабусиних скринь. І не вчимо головного — бути людиною. Взаємодіяти з іншими. Спілкуватися.
— А цього можна навчити?
— Звісно. Якщо створювати відповідні ситуації. Коли діти не сидять одне за одним, не дихають комусь у потилицю, а дивляться одне одному у вічі. Тоді є змога і мотивація спілкуватися, обговорювати проблему. Тоді діти вчаться слухати одне одного, поважати думку іншого і сміливо висловлювати свою.
У нас дитина приходить до школи, її закривають в класі й не дають змоги дослідити те середовище, в якому «оселили». До прикладу, у школі є їдальня. Як вона працює? Як і з чого готують страви? Нині у нас можна знайти одиниці таких шкіл, де з цим знайомлять. Діти бачать: так, у школі, окрім того, що навчають, ще й готують їжу. А хто привозить продукти? Як їх вирощують? Скільки воно коштує? Отут вам — знання математики, мови і природознавства. Не з підручника, а з дослідження життя.
Цей законопроект і передбачає такі нові стандарти. Але все залежить від того, хто працюватиме, з якими підходами і баченням. Бо сьогочасна українська школа не виконує багатьох функцій. Вона не виховує людину демократичного світогляду. Не виховує патріотизм у цивілізованому розумінні цього слова. Бо це — не зовнішня атрибутика, а глибинне усвідомлення, сприйняття країни як простору, даного Богом і батьками для гармонійного життя і розвитку. Тому патріотизм — це, наприклад, ще й дбайливе ставлення до довкілля.

Реформа і реверс

— А де гарантія, що з черговим перегрупуванням владних сил не зміняться освітні орієнтири?
— Свого часу ми вже починали реформу і перехід до 12-річки. Я був причетний до того. Але після Помаранчевої революції жоден із міністрів освіти не продовжив ці зміни. 2004 року постановою уряду затвердили програму розвитку природничо-математичної освіти, передбачивши кабінети фізики, хімії... І ми працювали з академіком Володимиром Сторіжком над створенням у Сумах інфраструктури виробництва сучасних навчальних приладів, співпрацювали з багатьма зарубіжними освітніми центрами, зокрема з німецькими, щоб підключити лабораторні шкільні прилади до комп’ютерів. Але потім усе це зупинилося. Тому застереження про зміни орієнтирів мають підстави: ми пережили такий розворот у часи одного нині «екзильного» міністра освіти. Не виключено, що це було зроблено на замовлення північного сусіди. Бо там 11-річна школа, і ми тихо готувалися до входження в єдиний російський простір — не економічний, як говорили на люди, а політичний. Я, наприклад, знаю, що концепцію виховання для України було замовлено саме в Російській академії.
Основна проблема української політики — відсутність наступності. Реформуючи освіту, треба все передбачати. З другого боку, якби мені дали право вибору: дванадцятирічна школа чи гідне становище українського вчителя, я обрав би останнє. Ми недооцінюємо чинник доступності інформації. Сучасні технології вже дають змогу скоротити час навчання. До того ж слід провести ретельну ревізію того, чого нині навчає наша школа. А вона невільна: усі програми, стандарти, підручники, зміст освіти «спускають згори». Чи потрібно сьогодні вивчати абсолютно все з історії, від найдавніших часів? Як на мене, треба вивчати те, що вплинуло на розвиток цивілізації. У нас натомість домінує військова історія, з детальним описом усіляких битв. Або ж економічна і соціальна географія світу і України. Та вона ж неймовірно відстає! Крім того, ми вчимо старої фізики, яка здебільшого розкриває механістичний світ. Це тільки забиває дитячу голову непотрібною інформацією.
Математично обдарованих дітей — не більше 7 відсотків. От для них треба дати більше математики. Для обдарованих у царині природознавства та біології треба дати більше біології. Сучасній людині треба насамперед вчитися правильно застосовувати знання. І критично ставитися до того, що тобі пропонують, впізнавати об’єктивну інформацію серед моря суб’єктивної. Цього навчити складніше. До такого наш учитель не завжди готовий. Але саме в цьому — покликання сучасної школи.
— Може, варто апробувати ці зміни на пілотних проектах, експериментальних територіях?
— Лише затягнемо час. Маємо досвід Фінляндії, Норвегії, Швеції. У тій-таки Голландії дитина з 14 років має заробляти на себе. А ми наших дітей трішки балуємо. У нас така любов до свого чада, що ми постійно даємо йому рибу, але не даємо вудки. За новим законопроектом 12-річна школа, яку я б радше назвав 12-річною системою загальної освіти, передбачає, що після 9-го класу дитина має зробити вибір: або професійний ліцей, професійний коледж — щоб здобувати професію, або гуманітарний ліцей, якщо хочеш здобувати потім класичну університетську освіту. Погодьтеся, це вже інша ситуація: дитина нарешті отримає ту вудку.

«Сіячі розумного» — не «урокодавці»

— З ухваленням нового закону місцевим громадам, зокрема, на рівні сільських районів, додасться клопотів. Доведеться серед іншого визначатися з коледжами, у які звозитимуть старшокласників. Але ж формування самих громад просувається не без проблем.
— Має бути програма системного реформування всіх сфер життя країни. Розписана покроково, щоб усі розуміли взаємозв’язки, причини, наслідки і результати. Та ж таки адміністративно-територіальна реформа. Широкий загал узагалі не розуміє, як мають громади об’єднуватися. А тут усе слід пов’язувати. Реформу професійно-технічної освіти — з реформуванням економіки сільського господарства: треба передбачати, які нам фахівці потрібні. Реформу вищої освіти — з пріоритетами розвитку країни. Реформу середньої освіти, а це основа, — з усім суспільним життям.
— За розрахунками Міністерства освіти і науки, реалізація цього законопроекту потребуватиме додатково 300 мільйонів гривень.
— По-перше, це не одночасні витрати. По-друге, це не 300 мільйонів, а щонайменше кілька мільярдів. Одночасних і невідкладних витрат потребує лише підвищення посадових окладів, реформування оплати праці.
Нашого вчителя часто образливо називають «урокодавцем». Бо платять йому погодинно, за урок. Чи він використовує новітні технології, чи працює винятково за параграфами підручника? Сьогодні це ніяк не впливає на його заробіток. Учитель не має мотивації працювати творчо, ефективно. На результат. Йому все одно заплатять приблизно 66 центів за урок. У США, до речі, мінімальна оплата сягає 15 доларів за годину.
Новий закон стимулюватиме вчителя. Кошти на це, попри наші економічні труднощі, можна і треба знайти. Вважаєте, що як педагог можете претендувати на вищу категорію? До ваших послуг незалежний центр: протестуйтеся, отримайте сертифікат, який засвідчить вищу категорію. А це вже посадовий оклад на рівні 8 тисяч гривень. А з надбавками — за класне керівництво, перевірку зошитів, завідування кабінетом — 12 тисяч гривень. Так закон вперше запроваджує в освітянській сфері справедливу систему оплати праці: високий базовий оклад і невисокі надбавки. Бо останні залежать від поточної ситуації з коштами.
Новий закон «Про освіту» має багато чого врегулювати. Скажімо, університети могли б заробляти значні кошти, надаючи послуги населенню. Але ми обмежені суворим переліком цих послуг, затвердженим постановою Кабміну. Я вважаю, що будь-який виш, легально, прозоро працюючи, може надавати населенню послуги, що не потребують ліцензування. І кошти спрямовувати на свій розвиток. Тоді й держава менше витрачатиме на утримання університетів, і їхня інфраструктура не буде занедбаною.

Підготував Валерій ЯСИНОВСЬКИЙ.