Від доброго до злого іноді -- один крок. Нещодавно під час "тихого полювання" за мандрівницької втоми по лісових масивах забажалося напитися води із тутешньої знайомої криниці, що дзюркотить під смерековим шаттям. Відверто кажучи, душа заболіла, коли побачив її плачевний стан: невідомі вандали яму-джерело перетворили на сміттєзвалище. Що лиш не плавало на поверхні води -- пластмасові пляшки і кульки, газетний папір... І на дні осів викинутий варварами всякий непотріб. Слід великого гріха за глуму над беззахисним даром природи хтось легковажно залишив за собою, бо вихід підземної води тут не простий, а дивовижний. Її така сила, що спроможна втамовувати спрагу на ходу. Хоч називай цей ключ студнем, бо б'є і за спеки надзвичайно холодна водиця -- лиш дотулишся, як холодніють губи і зуби...

 

На знімку:

 

вучківський "гейзер" --
одне з чудес верховинського краю

 

Хто-хто, а пращури знали ціну води, берегли її, як зіницю ока. Досі в пам'яті прохання покійного діда Івана Гримута під час пастушення в дитинстві. Старшина наказувала інколи взяти з собою за скотарства й мотику, щоб на толоці впорядкувати затоптані худобиною керниці або вигребти давню забуту чи нову, якій давали ймення "копанка". Рекомендація була слушною, щоб наситилися водою всі -- й худобина, і ми, стадники, подорожуючі... А ще в минувшину було модно предками на потоці встановлювати і великі дерев'яні жолоби, що служили за зручні корита-пійла для корів, волів, овець і кіз. Та нині маржина такого комфорту вже ніде не надибає. Що не кажи, а добре не забувається, бо прадіди серйозно піклувалися не лише про одні криниці і колодязі, котрі, як правило, зводилися майже біля кожного обійстя, а й самі потічки, річки -- їхні береги були напрочуд охайними, без всякого мотлоху, садили-уквітчували вербами, які надійно берегли узбережжя за потопів, а ще прилеглі краї землі до русел пахли ароматами м'яти.

 

Все-таки втішає, що люди можуть схаменутися. В один час в урочищі Петровець, що на зеленій околиці Вучкового, байдуже загубили унікальне чудо природи -- холодний гейзер. Мертвим був доти, допоки не доклали рук, щоб відновити його періодичний пульс. Навіть в цей час примудрували до природного фонтану ще довгу бочечку, щоб струмінь срібного водограю сягав більшої висоти.

 

Приємним фактом також стає, що турботу до "живої" води виявляють охоронці зелених скарбниць. Приміром, не так давно національний парк "Синевир" впорядкував джерело в урочищі Пареноватий, що на спуску з Синевирського перевалу. До нього тягнуться і місцеві-верховинці, і автомандрівники звідусіль, маршрут яких пролягає до святині Карпат -- Синевирського озера або в музейну Колочаву. Тут теж нора-вода рідкісна: взимку ніколи не мерзне, навіть, здається, тепла, а влітку ще й яка студена! А керівництво ДП "Міжгірське лісове господарство" раз по раз дає команду своїм підопічним лісівникам, аби належну увагу приділяли водоймам. Приміром, у Келечині відоме мінеральне джерело, як і славнозвісний водоспад Шипіт у Пилипці, їхніми зусиллями облаштовано рекреаційними пунктами -- встановлено альтанки, столи, лавиці для відпочинку. Як і в багатьох інших місцевостях.

 

Що не село на Міжгірщині, то може похвалитися водою специфічного смаку. Лиш одних мінеральних джерел налічується під шістдесят, якщо далеко не більше, бо їх досконало не досліджено науковцями у краї природної краси і багатства.

 

Нещодавно довелося почути таку історію. Один заробітчанин з Міжгір'я попрохав рідних автобусом направити йому в Польщу каністру соймівської води, і нічого більше. Не міг без неї обійтися лиш протягом двох-трьох тижнів. На кордоні митники то підозріло обнюхували бачок, то, відкрутивши герметичну кришку, безцеремонно тикали пальці і облизували за аналізу. Не могли втямити, що то за дивак, котрий забажав просту воду.

 

Виходить, що дивак їх збентежив почуттям жаги до води з рідного краю, яка є будівником і відновником організму. Що не кажи, а вода -- вічне джерело життя.

 

Василь ПИЛИПЧИНЕЦЬ,
заслужений журналіст України.

Фото автора.

 

Міжгір'я Закарпатської області.

 

Голос України