Почався новий навчальний рік. А з ним постали старі проблеми. Батьки шукають репетиторів, щоб підтягнути дітей за шкільною програмою, а старшокласників підготувати до ЗНО, учні завантажені уроками, курсами, додатковими заняттями, вчителі мають задовольнити цей попит у рамках програми й у вільний від офіційної роботи час. При цьому всі шукають гроші: для одних — це інвестиції у дитину, для інших — додатковий заробіток, який дає змогу вижити, отримуючи зарплату вчителя. При цьому якість шкільної освіти, її відірваність від реалій, матеріально-технічна база вже давно не влаштовують нікого. Наша школа потребує термінових реформ. І вони вже пішли згори — Міністерство науки і освіти з 1 вересня почало новації у початковій школі. Що далі? Чи справді цього разу щось зміниться у вітчизняній системі середньої освіти? І до чого це приведе? По коментар «Голос України» звернувся до директора БФ «Інститут розвитку освіти», доктора історичних наук професора Георгія Касьянова (на знімку).
— Георгію Володимировичу, чи є зараз стратегія розвитку освіти в Україні? Що ми маємо отримати у результаті реформ?
— Є два концептуальні документи, у яких детально описано, що ми хочемо отримати. Це Концепція розвитку освіти на 2015—2025 рр. Її підготовлено стратегічною дорадчою групою при МОН. І на її основі розроблено дорожню карту освітніх реформ до 2025 року. На жаль, Міносвіти не формалізувало цей документ як офіційну стратегію, але? тим не менш, його частину вже обговорюють у суспільстві — це перехід середньої освіти на 12-річну систему і структурні зміни, які з цим пов’язані. В середній школі фактично йдеться про масшатабну зміну структури і змісту щодо останнього — про створення національного курікулуму, де має бути розписано стандарти, програми, навчальні плани тощо. Всі ті компоненти узгоджені між собою.
Суть 12-річної освіти — дати середню освіту іншої, значно вищої якості, ніж є зараз. Уся система середньої освіти розділяється на три частини: початкова школа, гімназія і ліцей (9—12 класи). До ліцею вступ за іспитами. Хто не тягне, може навчатися далі через систему профтехосвіти. Але все це поки що лише план. Проблема у тому, що немає плану впровадження цього всього!
Частина цієї дорожньої карти передбачає ухвалення рамкового закону про освіту. Було кілька варіантів законопроекту. Фінальний підготовлено робочою групою Міністерства освіти і науки за участі експертів і подано ще на початку року до парламенту. До сьогодні його ще не ухвалено. Навколо нього є пристрасті суто політичного характеру, багато різних спекуляцій через запропоновану 12-річну систему навчання. По суті, ці «12 років» вирвані з контексту реформи, їх обговорюють, не згадуючи, що стоїть за цим терміном, представляючи справу, нібито лише ідеться про збільшення терміну навчання. А це — масштабна реформа не на рік, а щонайменше на десять років. Це переналаштування всієї системи включно із змістом, зміною системи підготовки педагогів, розвитком їх професійного рівня, загальними змінами в сиситемі управління освітою, її децентралізацією тощо.
— Чому так відбувається?
— Бо недостатньо комунікації із суспільством, немає пояснень з боку тих, хто просуває цю реформу. Знаємо, що хочемо змінити, але ще не знаємо як. Масштаб завдань колосальний. Коли йдеться про реформування освіти, маємо говорити про все — і про зміст, і про інфранструктуру, і про методи, і про рівень підготовки вчителів, про їхнє забезпечення і фінансування галузі тощо. Але одночасно вирішити всі питання неможливо. Тому треба визначити пріоритети. А це — зміст освіти, вчитель, управління і, можливо, контроль якості. Тоді є шанс витягти реформу. Але за умови консенсусу політичних еліт, співпраці суспільства із державою.
Поки що відбуваються косметичні зміни у початковій школі. Процес пішов. Щодо його оцінки буде зрозуміло хіба що наприкінці навчального півріччя.
— Про зміни у початковій школі МОН заговорило лише влітку. І вже з 1 вересня почали втілювати. Чи встигли до них підготуватися педагоги?
— Над розвантаженням програм початкової школи працювало багато вчителів, було громадське обговорення... Проте, безумовно, зміни у початковій школі — ініціатива батьків і міністерства. Вони запропонували певну рамку. А як зміни втілюватимуться, залежить від директорів шкіл, учителів. Ті, хто хотів новацій на місцях, отримали сигнал згори для дій. Важливо, що це була ініціатива батьків учнів. Запит на зміни і конкретні пропозиції надходив від споживачів освітніх послуг. І це добра ознака. По суті, це є громадським контролем над освітою. Нині важливо відмоніторити те, що відбувається, аналізувати. Це мають робити громадські експерти, які дивляться на процес з боку.
— Яка кінцева мета реформи?
— Підвищити якість освіти. Для цього треба змінити її зміст. А для цього — змінити структуру. Йдеться про те, щоб на місці старої пострадянської системи освіти збудувати нову, сучасну, якісну, здатну до саморегуляції систему. Важливо, щоб усі домовилися — політики, бізнесмени, громадяни — і йшли до кінцевої мети не звертаючи. Звичайно, програма реформи, конкретні дії можуть модернізуватися, але їхні принципи — незмінні. І це всі визнають. Головне, щоб у проведенні реформ була послідовність.
— На що орієнтована нова школа? Кого вона має виховувати? Які вимоги до учнів?
— Виховуємо людину, здатну на саморозвиток, самостійне опанування знань та застосування цих знань у реальному житті. А ще це має бути людина із критичним мисленням. Її патріотизм полягає не у заучуванні певних гасел, а у розумінні процесів, що відбуваються в країні, у світі і, відповідно, здатність ухвалювати рішення, брати на себе відповідальність... І звичайно — вільне володіння принаймні двома іноземними мовами.
Нова школа має забезпечити певний стандарт — базовий рівень знань. Він не повинен бути сталим і прийматися на десятиріччя. Цей стандарт змінюється, реагуючи на виклики часу. І цей гарантований базовий рівень знань має бути однаковим і в селі, і в мегаполісі.
— Протягом багатьох років, на жаль, наша освіта фінансується за залишковим принципом. Чи можна щось кардинально змінити у цій галузі, не змінюючи відношення до неї з боку держави?
— Освічена людина — це капітал. В економічному плані вона приносить більший прибуток. Світова статистика свідчить: бідні люди — неосвічені люди. Наша проблема у тому, що в Україні досі до освіти ставляться як до витратного сектору, як до ярма для держави. Наш Мінфін дивиться на освіту монетаристським поглядом. А ось країни (так звані тигри), які здійснили стрибок у 80-х роках минулого століття, зробили ставку саме на освітній сектор і його фінансування. Вони вклали у людський капітал, який приніс великі дивіденди через 15 років.
Зараз заговорили про збільшення зарплат освітянам. Ціна питання — десь 800 гривень. Це дрібниця, хоча й приємна. Але така прибавка нічого не змінить. Якби педагог отримував хоча б 20 тисяч, тоді можна було б говорити про серйозні зміни… І ці гроші можна було б знайти, якби навести лад у системі фінансування, раціоналізувати витрати — не тупим монетаристським обрізанням освітнього бюджету, за принципом «середня температура по лікарні», а тотальною зміною управління, розрахунків, формування бюджетів тощо. Це все потребує дуже серйозної, копіткої роботи, для якої у нинішніх структур управління, на жаль, немає інституційної спроможності.
Ще раз маю наголосити:- «витрати» на освіту — це інвестиція.
— До цього маємо прийти. Але нині в освіту своїх дітей інвестують батьки. Здебільшого саме вони фінансують школу...
— Так, батьки платять кілька разів. Як платники податків до бюджету, звідки фінансується державна освіта. А потім ще з них збирають гроші у самій школі. Від Громадської організації «Батьки SOS» маємо вже чимало прикладів того, що кошти є, але й органи управління освітою і школи просто не витрачають. І річ не у тому, що грошей немає, а у ситуації, коли існуюча система не дає змоги їх ефективно використовувати. А директори шкіл часто мають пасивну позицію, не домагаються тих грошей, а збирають з батьків учнів на ремонти, облаштування класів тощо. Насправді фінансування є, і треба навчитися його брати. Для того бюджети мають бути прозорими. Кожне управління освіти повинно показати кошторис і розповісти, на що підуть гроші. А цього має вимагати громада.
Треба працювати з директорами шкіл, пояснювати їм, що є освітня субвенція, її розпорядник — районне управління освіти. Йдіть і вимагайте те, що вам належить. Цей процес контролю здатні запустити саме батьки, громадськість. Нині ці районні управління працюють неефективно, мають забагато функцій, з якими вони не можуть впоратися, натомість здійснюють шалений паперовий тиск на школи. У процесі реформування середньої освіти ці управління, найімовірніше, перетворяться на певні сервісні центри обслуговування шкіл. Нехай не контролюють і керують за допомогою паперів, а обслуговують основу, найголовнішу ланку освіти — навчальний заклад.
— З точки зору професійного рівня педагогічних кадрів чи витягнуть вони реформу?
— Не всі. Вчителі різні. Але ми не можемо залишити лише відмінників, а решту відправити на Марс. Реформа справді розраховує на фахівців високого рівня. А тих, хто просто відсиджує у школі, треба позбавлятися. Для цього є резерв: існує диспропорція між кількістю учителів і учнів. Відповідно, треба скорочувати кількість вчителів за рахунок тих, хто «протирає штани» в школі і фактично завдає шкоди суспільству, збільшувати зарплату тим, хто гідний працювати в школі.
— Чи враховуватиме нова система освіти потреби економіки та інших галузей народного господарства у тих чи інших кадрах?
— Якщо йдеться про вищу освіту, потреби має визначати ринок. Держава через систему державного замовлення може регулювати лише ті сектори, які мають важливе стратегічне значення, наприклад, військових, або «неринкові» спеціальності, проте важливі для життєздатності держави і суспільства. Зокрема, і підготовку педагогічних працівників. Решта — нехай визначає конкуренція і реальний попит, а не той, який калькулює відповідне міністерство. Якщо йдеться про середню освіту, яка безпосередньо не пов'язана з ринком праці, тут має бути солідарна відповідальність держави і суспільства. Школа має забезпечити певний рівень якості, який гарантовано дає суспільству і державі людину, яка має базовий набір компетентностей, що дає їй змогу повноцінно функціонувати в сучасному світі. Держава має забезпечити школу якісними кадрами та сучасною інфраструктурою. А суспільство має контролювати державу і вимагати від неї виконання зобов'язань перед громадянами. Одне з головних цих зобов'язань — якісна, доступна середня освіта. .
