Минає 110 літ із дня народження Володимира Лібовицького (на знімку), видатного хореографа, балетмейстера, режисера, уродженця села Новини, що у Млинівському районі на Рівненщині. Він міг достойно послужити Україні, та через патріотичні погляди змушений був емігрувати. І досі в багатьох європейських країнах маестро залишається кумиром...

Між котів і голубів

Наприкінці 1970-х років у Чехословаччині побувала урядова делегація із Швейцарії. По завершенні офіційної церемонії чехословацький президент Густав Гусак запитав у гостей про їхні можливі приватні бажання. Швейцарці сказали: «Ми хотіли б зустрітися з маестро Лібовицьким і висловити йому подяку за культурний внесок у нашу країну».
Керманич ЧССР дещо зніяковів, бо він про такого маестро нічого не знав... Через дві години за вказівкою Гусака служба безпеки розшукала цього чоловіка. З’ясувалося: він живе в провінційному селі у дерев’яному будиночку, без світла і комфорту, в оточенні котів та голубів. Він прибув до столиці, де отримав від Швейцарії урядову подяку за те, що гідно послужив цій країні. А надалі здобув прихильність і з чехословацького боку. За дорученням президента Володимиру Лібовицькому надали належне житло, соціальні пільги. Не забарилася й гучна шана... І він її, справді, заслужив за свій життєвий і творчий подвиг.

Міг стати агрономом

Володимир Лібовицький народився у селі Новини 1906 року, а в 22-літньому віці змушений був утікати звідти через участь в українському товаристві «Просвіта», чого не могла пробачити тодішня польська влада. А він був надто активний: лише за три місяці поставив кілька українських вистав, облаштував хату-читальню, виголошував відвертий протест польській владі за посягання на національні традиції українців та чехів. Тож потрапив у список неблагонадійних. Але поліція запізнилася з арештом. Саме під Новий рік Лібовицький став на лижі, взяв у дорогу буханця і подався у бік Праги. Був одягнений не в кожух, а в спортивний костюм, отож на кордоні його сприйняли як спортсмена. Прикордонники навіть порадили, щоб у горах Володимир був обережним і оминав крутосхили. Лібовицький, зрештою, так і вчинив, але вже по той бік кордону...
А далі без жодних документів його прийняли до Вищої бальної школи Єлизавети Никольської — однієї із найповажніших європейських танцювальних шкіл на той час. Прийняли за здібності й талант. Та й дався взнаки гарний набуток, одержаний у танцювальній школі Василя Авраменка, яка відкрилася у Рівному 1923-го і одним з перших учнів якої був Лібовицький. Авраменко неодноразово повторював Володимирові: «Сьогодні ти мій учень. А завтра від тебе навчатимусь уже я».
Утім, зовсім інакше уявляв долю Володимира Лібовицького його батько, один із перших поселенців Новин. Він людське щастя вбачав у землі. Трудився з ранку до ночі. Щоправда, був не з бідних, мав чималий достаток, добротну муровану хату, яка міцно стоїть і понині. А в синові вбачав тільки сільського агронома, який примножить сімейні статки. Тож після танцювальної школи батько віддав сина до сільськогосподарського технікуму.

Мистецтво і війна

Після закінчення Вищої бальної школи Єлизавети Никольської українець Лібовицький, який вільно володів чеською, словацькою мовами, досконало витончив танцювальну манеру, став солістом балетної трупи Словацького національного театру. Через три роки отримав пропозицію очолити Ужгородський краєвий театр.
Та найбільша його артистична слава пов’язана з театром «Нова хвиля». Там він спочатку був хореографом, а потім головним режисером. Саме під режисурою Лібовицького здійснені постановки «Запорожець за Дунаєм», «Ой не ходи, Грицю», «Пошились у дурні», «Запорозький скарб». А найуспішніше пройшла вистава «Над Дніпром» за мотивами драматичної поеми Олександра Олеся. Сам письменник бачив цю виставу і не приховував свого захоплення.
Апогеєм режисури Володимира Лібовицького могли стати Шевченкові «Гайдамаки», у яких він, як сам казав, вкладав серце і душу. Прем’єру було призначено на 14 березня 1939 року. Та саме цього дня угорські війська окупували східне Закарпаття — і всі творчі плани театру перервалися.
Ім’я Лібовицького пов’язане і з кінематографом. 1939-го він зіграв головну роль у фільмі «Полонинське кохання», долучився до зйомок стрічки «Нікола Шугай», де є чимало танцювальних епізодів — привабливих завдяки майстерності Лібовицького.

Від слави до замовчування

У Державному оперному театрі в Женеві він був солістом. Чотирирічне перебування українця у Швейцарії — один із найактивніших періодів його життя. На найбільших європейських сценах він виконав низку головних ролей та режисирував кілька опер та балетів.
Водночас маестро розгорнув широку антифашистську діяльність, за що гестапо в серпні 1941 року видало ордер на його арешт. Лише дивом йому вдалося врятуватися. Коли сформувалася Чехословацька армія, Лібовицький вступив у її лави, щоб зі зброєю в руках боротися проти фашизму. Брав участь у кількох бойових операціях на західному фронті, а 1945-го повернувся до Чехословаччини.
Новий сплеск таланту українця виявився по війні, коли Лібовицький почав працювати у пряшівському Українському національному театрі. Його вистава «Марійка», музичне оформлення якої здійснив один із найближчих друзів Володимира композитор Рудольф Спитак, витримала за рік 47 реприз — як жодна інша в цьому театрі.
Утім, від вершин слави недалеко до болючих падінь. Партійні органи дізналися про його тісні зв’язки із Августином Волошиним — відомим борцем за самостійність України. Лібовицького оголосили поплічником націоналізму, «політично неблагонадійним». А це означало позбавлення роботи, замовчування попередніх здобутків. Маестро виїздить у село Псари, усамітнюється там у невеличкому дерев’яному будинку. Пише спогади, вірші, малює картини.

Гастролював у вишиванці

Після реабілітації від чехословацького президента Лібовицький повернувся до Праги, але активної творчої діяльності не проводив. Давав поради молодим акторам та солістам, робив огляди-рецензії. І поволі згасав від невиліковної хвороби та самотності, бо ні дружини, ні дітей, ні близьких родичів не мав.
А друзів у Лібовицького була сила-силенна. Зокрема й в Україні, куди він кілька разів приїздив. І Новини щоразу провідував. Найближчою для його серця тутешньою родиною стала сім’я Катерини та Івана Сидоруків.
— Фактично сорок літ він був у розлуці з рідним селом, — згадувала про Лібовицького Катерина Йосипівна, — і хтозна, скільки б це ще тривало, якби не наш вчительський ентузіазм. У середині шістдесятих років, я, молода вчителька, захопилася краєзнавством. А ще більше — мій чоловік Іван Григорович. Він тоді завідував бібліотекою, доклав чимало зусиль для створення сільського музею. Почав шукати поважних вихідців із села. Адресу Володимира Лібовицького знайшли через посольство, написали листа й отримали відповідь. А потім — і згоду відвідати рідні терени. То була дивовижна зустріч. Ми слухали гостя, затамувавши подих (а розмовляв він чистою українською мовою), і з головою поринали у світ театру та балету, для декого тоді ще й небачений та нечуваний. Для ночівлі ми запропонували своє обійстя, і гість погодився. Щоправда, полягали спати десь аж під ранок. Бо Володимир із моїм Іваном ніяк не могли наспіватися українських пісень. Отак і зав’язалася у нашої сім’ї тісна дружба зі знаним земляком. Він ще двічі приїжджав у село і оселявся у нас. А ми гостювали у нього понад десять разів. Володимир Володимирович возив нас по Чехословаччині, показав усі визначні культурні та історичні пам’ятки. А в театрі для нас найпочесніші місця у залі були завжди. Найбільш пам’ятним подарунком від нього стала вишита сорочка, з якою він не розлучався під час гастролей по Європі. Ми її передали для музею, як і багато інших речей, пов’язаних із Лібовицьким. На жаль, у 1984 році нам не довелося побувати на його похороні. Запізно надійшло повідомлення. Глибокий щем проймає душу від того, що до нас прийшла похоронка, адресована... його ж рукою.
Це особлива історія. Коли Володимир Лібовицький відчув, що невиліковну хворобу йому перебороти не вдасться, вирішив написати заповіт, дати в газету сповідь-прощання і... написати самому на себе сто прижиттєвих некрологів. Запечатав ці некрологи у конверти, визначив адресатів, наклеїв марки і заповів відправити послання, щойно зупиниться його серце. Серед тих, хто отримав прижиттєво-посмертну листівку від Лібовицького, де дату свого народження поставив сам адресат, а дату смерті належало поставити отримувачу, були такі відомі особистості, як поет Дмитро Павличко, співак Дмитро Гнатюк. І — родина Сидоруків із Новин, із україно-чеського села, де й понині стоїть хата, в якій народився відомий на всю Європу маестро.

Євген ЦИМБАЛЮК, краєзнавець.

Млинів
Рівненської області.

 

 

У цьому будинку, якому вже 120 років, народився Володимир Лібовицький.

Фото автора.